Сергій Свириденко родом із Донецька, і коли у 2014 році місто було окуповане ворогом, він зрозумів, що з його українською позицією доведеться виїжджати. Із сім’єю – сином, донькою та дружиною – вони перебралися в село Іванопілля, де мали дачу. Там і осіли. Спочатку, як і всі, хто виїжджав, думали, що це на кілька тижнів. Коли ж прийшло усвідомлення, що швидкого звільнення від ворога не буде, Сергій як істинний козак пішов добровольцем на фронт. Півтора року прослужив артилеристом у 54-ій окремій механізованій бригаді.
Після повернення з АТО переселенець вже у ролі ветерана російсько-української війни зумів заснувати ферму, бо ж у селі треба було чимось займатися. А чоловік звик працювати. І працювати не на когось, а на себе, адже підприємець у душі і на практиці.
Вам також може сподобатися
Із воїна – у фермери
«Життєві обставини склалися так, що опинився в селі, тому й заснував екоферму, – каже нинішній фермер. – Я – городянин, досвіду в цій справі не мав, проте не звик сидіти склавши руки. До 2014 року я займався торгівлею – дрібним гуртом, великим. А чим ще зайнятися у селі, як не сільським господарством?»
Свою екоферму, розташовану лише за три десятки кілометрів від лінії розмежування, Сергій назвав «Козацьке подвір’я». Його колоритна козацька зовнішність лише підсилює цю назву. Чоловік розповідає, що свого часу був на заробітках у Португалії, де працював з тваринами. А ферма – чудовий варіант самозайнятості. Вчитися готувати сир, м’ясні делікатеси, а також правильно доглядати за тваринами довелося онлайн і практично з нуля. Але за освітою Сергій – професійний кухар, цим також займався на заробітках у Португалії. Почали потроху варити сири з козячого молока – спочатку на кухні, а згодом закупити обладнання для сироварні і виробництва ексклюзивних м’ясних смаколиків допомогли державні програми та фінансова підтримка ООН. Асортимент крафтової продукції налічував понад чотири десятки назв. Це – ковбаса копчена «Бандерівська», махан кінський, ковбаса «Чумацька» волов’я, сир з чебрецем, ряжанка з печі, лабне (традиційний для країн Близького Сходу крем-сир із йогурту) в оливковій олії, йогурти зі смаками ківі, чорниці, лісової ягоди, печеного яблука, суджук (сиров’ялена ковбаса з конини, козлятини і яловичини в рівних пропорціях), лардо (засолене свиняче сало зі спеціями)… Продукцію «Козацького подвір’я» купували місцеві крамнички, а також Свириденки надсилали її поштою по всій Україні. Цей факт згодом допоміг, коли довелося вдруге тікати від війни, рятуючи вже не лише людей, а й тварин…
Довга дорога порятунку тварин
Хоча Іванопілля й досі залишається контрольованим Україною, проте близькість лінії фронту, часті обстріли, а також те, що з травня минулого року не стало газу, а згодом – електрики й води, змусило Сергія замислитися про порятунок тварин, а їх тоді налічувалося півтори сотні, і ще понад двісті козенят. Через загострення бойових дій поштові служби не працюють так, як раніше, щоб надсилати готову продукцію. Відтак у травні минулого року виручка впала щонайменше на 60 відсотків, а затрати не знижувалися, адже утримувати тварин доводиться і під час війни – вони так само хочуть їсти, потребують догляду.
Виїжджати він не наважувався аж до вересня минулого року, доки не отримав конкретну пропозицію, куди їхати. Таку пропозицію озвучив волинський фермер з Олицької тергромади Іван Будь. Вони не були знайомі, проте волинянин добре знав продукцію – сири та ковбаси – Сергієвої екоферми. А ще він впродовж трьох років стежив за сторінкою донеччанина у соцмережах, тож вирішив запропонувати незнайомому чоловікові прихистити його тварин. Дорогу у тисячу з хвостиком кілометрів найнята Сергієм двоповерхова спеціальна машина долала чи не добу. Намагалися їхати вночі, щоб тваринам не було спекотно. Дорогу кози пережили, а ось зиму – не всі, важко акліматизовувалися, звикали до нової місцевості. Нині кіз – більше сотні. З фермером із Донеччини переїхали також дві доярки.
«В Івана було приміщення ферми, але не було тварин, – розповідає Сергій Свириденко про свою співпрацю з новим партнером. – Тепер є і ферма, і тварини – працюємо разом».
Асортимент, що його виготовляло «Козацьке подвір’я» на Донеччині, на Волині залишився практично таким самим, лише немає можливості виробляти напівфабрикати. А напівкопчені та варені ковбаси навіть додалися в переліку. Для ковбас фермер купує місцеве м’ясо, бо кіз тримає заради сиру. «Для крафтової продукції ліній виробництва не треба – все робиться руками, – розповідає чоловік. – А обладнання для виготовлення м’ясної продукції вистачає – частину перевіз, а частину вдалося придбати завдяки грантовим програмам підтримки переселенців».
Купити продукцію «Козацького подвір’я» можна на сайті, але Сергій Свириденко любить торгувати в реальності, ярмаркувати. Для цього фермер отримав кошти за програмою «Варто» Українського ветеранського фонду, щоб придбати спеціальний фургон, з яким можна подорожувати країною зі своєю продукцією.
«Повертатися на Донеччину не планую, – каже фермер, – бо перевозити ферму туди-сюди дуже складно, а ось відкривати філії хочу. На це треба гроші, які, сподіваюся, будуть після Перемоги. Моя мрія – відкрити філії «Козацького подвір’я» на рідній Донеччині, у Карпатах і неодмінно в українському Криму».
Ірина ЛЬВОВ.
