Як на мене – справжнє дитинство було там, де шумів ліс, дихало блудливими вітрами широке поле, кликав до себе замружений ставок. Словом, в улюбленому селі. Там з ранку до пізнього вечора дітлахи були у розпорядженні самих себе, інколи перериваючись на перекуси і посильні справи, до яких зобов’язували дорослі.
Щоб не втрачати дорогоцінний час для різних забав і вигадок, ми колись хіба що вечеряли вдома. Все інше накопичення енергії відбувалося на вулиці – з хлібом і салом, до яких неодмінно рвали на городі зелене щепіра часнику або жували просто хліб – особливо окрайці. Часто змащували їх часником або мастили смальцем, олією, посипаючи сіллю. А на десерт, безумовно, – хліб, змочений у воді й щедро посипаний цукром.
Вам також може сподобатися
У виняткові дні, коли палили піч, ласували домашніми пиріжками чи струдлями. Цей смаколик неодмінно ставав предметом заздрощів серед інших дітей. Їхні бабусі, мами того ж дня знали, що пекли їхні односельчани, бо чули від своїх малих добре знайому фразу: «Хочу пиріжків! Оксанина мама вже напекла з сиром і цукерками…»
А коли з сільської коперації комусь приносили кукурудзяні палички, соломку або цукерки, такі ж ласощі неодмінно мали бути придбані й їхніми батьками. Проте були й випадки, коли харчі ми добували й самі.
Хіба є щось смачніше за трофейні огірки на городі в баби Маруськи? Вона, знаючи, що ватага дітлахів може здійснити рейд людськими городами, посіяла їх у кукурудзі… Та зрозуміла провал своєї спецоперації, коли якось побачила, як її високі стебла гойдаються, наче в буревій…
«Якби ж то просто зірвали: хай вже їдять на здоров’я. Та ж потопчуть половину», – бідкалася стара сусідам. А після того, як «вираховували» гастролерів, ще не один день дітлахи носили бабці огірки зі своєї домашньої грядки.
Найбільше ми любили сезон яблук. Особливо папірок. Так в селі називали сорт паперівки. І в кожному садку вони були особливі: десь соковитіші, десь солодші, а в когось – найперше достигали. І якщо вдень не завжди вдавалося їх роздобути, то вночі завадити їх нарвати чи потрусити міг лише хазяйський пес. У темну пору доби яблука були найсмачнішими. По-перше, трофеї завжди були поза конкуренцією, а, по-друге, нічні плоди не мали ні хробаків, ні бруду на шкірці – їх просто не було видно…
Вже покійний дід Степан, що мешкав коло самого лісу, часто дивувався, коли після нічного вітругана виходив надвір. Під його паперівкою, яка росла перед самісіньким порогом, лише листя шаруділо. Раніше ж – вся земля була вкрита яблучками.
Принцип споживання був таким: спочатку кілька яблук з’їдали до корінчика. А вже наситившись, відкушували від плоду частину, пережовували її, ковтали сік, а м’якоть випльовували. Врешті, залишок йшов на пуляння яблуками по корчах, у ставок на дальність або вгору «хто вище?». Окремою розвагою було кидати папірками у колгоспних свиней, яких на літо виганяли пастися у величезному загоні. Щасливчика, який точно влучив у ціль, визначало коротке свиняче «куві!». У виграші тоді були всі: дітлахи, які змагалися на влучність, та копитні, які залюбки ласували смаколиками.
А от райські яблучка баби Фросини можна було збирати під невеличким деревцем у її садочку лише з дозволу. Вони були супердесертом, бо більше в селі таких ні в кого не було.
Особливим десертом вважався горох на колгоспному полі. Але красти його потрібно було так, щоб не потрапити на очі бригадиру. У тканинні торбинки, які баби шили зі старих спідниць чи штанів, вміщувалося чимало стручків. Зривати старалися молодший, найсмачніший. Проте старий також годився – його відварювали в солоній воді. Сідали ввечері на порозі та вибирали ароматні горошини з охололих стручків. Смакота була!
А якось хлопці здуру вирішили поласувати полуницями на городі тітки Ганки. Ягоди її славилися на всю округу. Тож вночі троє приятелів перелізли через тин та в темряві почали намацувати їх і їсти. Звичайно, чим м’якіша ягода, тим вона дозріліша і солодша. Ліхтарики не брали, бо пильна тітка одразу ж би скумекала що до чого. Проте після того, як один із них чергову «стиглу полуницю» поклав до рота і відчув, що вона рухається, більше ніхто на таке полювання не ходив. А щасливчику ще довго нагадували, як він хотів з’їсти… жабу.
