Руслан Козак народився 27 серпня 1990 року. Разом з батьками та двома старшими сестрами жив в селі Залуччя на Поділлі. Змалку дуже любив рибалити, розповів тато Олександр Васильович. Це хобі захопило Руслана з головою: по кілька діб міг ночувати на Дністрі, на місцевих та віддалених ставках, річках і озерах. Над усе захопився ловлею коропів. Свій трофей у 15 кілограмів чоловік зловив у 27 років…
«Ще студентом Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, де вчився на журналіста, син знайшов свою долю. Невістка Світлана здобувала там освіту на філологічному факультеті. У 2011-му створили сім’ю, в них народилася донечка Руслана. Крім того, закінчив військову кафедру. Займався боксом та вільною боротьбою», – каже тато.
Вам також може сподобатися
Щоб забезпечити родину, чоловік зайнявся приватним бізнесом. Молода родина переїхала жити до Кам’янця-Подільського.
Коли ворог вперше прийшов на нашу землю, Руслан Козак долучився до лав Збройних сил України. Пройшов курси з підвищення кваліфікації у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Був заступником командира роти снайперів у 30 механізованій бригаді. Воював в найгарячіших точках на Донбасі. Прикривав відхід наших військ. А 2015 року за станом здоров’я його демобілізували. Чоловік знову зайнявся бізнесом.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, син одразу ж сказав: «Якщо не я – то хто?» і «Мушу бути там, де мої хлопці». Служив у 28 окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. Брав участь в обороні Миколаєва, отримав звання старшого лейтенанта. Коли рашисти пішли на Чонгар, під час шикування першим згодився виконувати завдання зі стримування ворога. Разом зі своїми бійцями вирушили до дамби, щоб перекрити дорогу ворогу», – розповідає Олександр Козак.
Востаннє з сином батьки розмовляли 26 березня 2022 року. Наступного дня вони дізналися, що Руслан зник безвісти. А потім від командира почули найстрашніше: «Козак прийняв бій на себе».
Село Олександрівка, де загинув Руслан, перебувало під окупацією до листопада 2022 року. Весь цей час родичі не могли навіть поховати рідного. Вже потім їм стало відомо, що місцевий священник разом з селянами з дозволу окупантів поховали в одній братській могилі сімох Захисників. Коли звільнили Херсон, Олександр Васильович з дружиною Валентиною Анатоліївною поїхали до Миколаєва на опізнання ексгумованого тіла.
«Ми його впізнали», – не може стримати біль, який вже ніколи не полишить, батько.
Руслан Козак загинув 29 березня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Олександрівка Херсонської області. Посмертно він нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Поховали Захисника 25 листопада на Алеї Слави у Кам’янці-Подільському.
Рішенням сесії Кам’янець-Подільської міської ради Руслану Козаку посмертно присвоїли звання «Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського». Також він почесний громадянин Чемерівців. А на фасаді університету, де навчався Герой, на його честь встановили пам’ятну табличку.
Тато дуже хоче побачити сина хоч уві сні. Та він не приходить. Страшна війна забрала у родини і спокій, і щастя, і омріяне майбутнє… На серці дідуся і бабусі стає трохи тепліше, коли зустрічаються з онучкою Русланкою – точною копією їхнього сина. Їм усім його дуже не вистачає.
