Продовжуючи родинну династію вчителів, Лілія вступила на педагогічний факультет Сумського університету. Мати її була мовником, батько – вчителем музики, а дівчина обрала для себе географію та біологію. Проте викладати ці предмети у школі довелося лише рік. «Батько мріяв, щоб я займалася наукою, написала дисертацію, – каже Лілія. – У Сумах такої можливості не було, але в нашому педуніверситеті набирали курс майбутніх психологів. Вступила. І вже на першому курсі пішла працювати за новим фахом у сільську школу неподалік. Крім того, за потреби завжди підмінювала вчителів географії та біології. Всього у школі пропрацювала понад шість років. Вже й дочка підросла. Мені захотілося далі розвиватися, бо робота стала монотонною».
Якось Лілія завітала у свій університет і дізналася, що там шукають фахівця, котрий зміг би розробити програму для нового курсу – «Соціальна психологія». І вона з радістю погодилася. Кафедра психології розширювалася. Роботи було чимало. Відтак, із 58 різних навчальних програм молода спеціалістка сама розробила 36. Серед них – вікова психологія, психологічна арттерапія, експериментальна, нейролінгвістична психологія та інші. «Я працювала із захопленням, – зізнається жінка. – Це була одна із моїх найулюбленіших професій. Разом зі студентами вчилися, експериментували, розвивалися, досліджували… Проте з часом все більше посилювали вимоги для викладачів. Від них вимагали вчені звання. Тож контракт зі мною не підписали і я поїхала до Харкова вчитися далі».
Вам також може сподобатися
Під час навчання в аспірантурі друзі запросили Лілію бути консультантом на виборах. «Консультувала політиків, як правильно стояти, спілкуватися, як краще розміщувати рекламу тощо. В результаті проробленої роботи наша команда здобула хороший результат», – згадує жінка. Відтоді вона ще не раз долучалася до виборчих процесів, очолювала виборчий штаб, була в партійних списках до Верховної Ради. А у 2015 році виборола особисту перемогу на місцевих виборах до Сумської обласної ради, стала заступником її голови… Крім того, закінчила Київську національну академію державного управління при президентові України.
«Мені вдалося чимало зробити, маючи депутатський мандат, – зізнається Лілія Ричкіна. – Але після закінчення своєї каденції вдруге не балотувалася. Знову почала робити те, що добре виходило, – консультувати на виборах». Саме підчас цієї роботи, у Краматорську, і застала її повномасштабна війна.
«О 4.20 прокинулася від сильного вибуху. Одразу ж увімкнула телевізор. Працював лише один російський канал, транслював промову Путіна. Тож про те, що почалася війна, почула від рашистського диктатора, – згадує ранок 24 лютого. – Зателефонувала колезі, запитала, що робити. Почула відповідь: «Негайно виїжджай з міста». Телефоную в Київ – радять не їхати туди, у Харків – і туди не радять. Про Суми взагалі мови бути не могло. Добре, хоч зв’язок з рідними був, заспокоювали мене, що з ними все добре».
Місяць прожила в Києві у знайомої. Там намагалася записатися до територіальної оборони, вступити до ЗСУ. Проте 54-річну жінку не поспішали записувати до війська, адже тоді чоловіки стояли у величезних чергах. Вирушила до Чернівців. Однак вільного житла там не знайшла. Тож півтора місяця змушена була провести за кордоном, в італійському Турині. «Коли в травні 2022 року звільнили Суми, вирішила повертатися додому. Так довго мріяла обійняти рідних! Після зустрічі та обговорення реалій, в яких ми опинилися, сидіти вдома не могла. Одного разу зустрілася з колишніми колегами-депутатами та попросила посприяти влаштуватися психологом в армію. Дуже хотіла допомагати військовим психологічно, хотіла бути корисною. Мені допомогли зустрітися з військовими. Вони мені сказали, що в армію на посади психологів беруть лише осіб з офіцерським званням. І запропонували роботу на кухні. Погодилася».
Лілію Ричкіну призвали до війська 16 червня 2022 року. Служить на Чернігівщині. Відтоді багато змінилося в її житті. Довелося вчитися новій справі, миритися з незручностями, частими змінами розташування кухні. Жити доводиться у будинках громадян, які погоджуються взяти до себе «квартирантку». Інколи доводиться жінці сідати за кермо власного авто та везти їжу бійцям на місце їхньої дислокації, якщо не можуть його покинути і прийти поїсти. «На наш батальйон у понад 600 осіб їсти готуємо увосьмеро, – розповідає фронтова кухарка. – До прикладу, щодня потрібно приготувати сім 50-літрових каструль першої страви. Лише для засмажки чистимо по два відра моркви та цибулі. Готуємо також вінегрети, олів’є, макарони з сосисками, різні каші, овочеві салати, у духових шафах запікаємо рибу, курей. Продукти нам постачають регулярно. Маємо різне м’ясо, морську рибу, овочі, крупи. Фрукти теж привозять: і хурма була, і апельсини, і банани. Постачають печиво, згущене молоко, цукерки…»
На фото: Лілія запевняє, що не шкодує про свій вибір бути військовою. Фото: з архіву Лілії Ричкіної.
Попри постійне завантаження роботою на кухні, Лілія, коли випадає нагода та є необхідність, намагається фахово допомогти військовим. «Я завжди будую стосунки так: хочеш поговорити – говори. Я вислухаю та намагатимусь допомогти, – каже дипломований психолог. – Хтось тужить за домом, хтось не може впоратися з нападами страху, паніки, хтось дратівливий, хтось починає пиячити… На ситуацію гостро впливає небезпека, а також закрите коло спілкування. Буває, дехто навмисно приходить їсти пізніше, щоб вилити мені душу. А інколи й сама бачу, що треба сісти біля солдата, взяти його за руку та поговорити з ним. Декому потрібно нагадати, щоб зателефонував додому, розпитати про справи, дітей. А декого присоромити за те, що давно не голився, не прав одяг… До кожного потрібно мати індивідуальний підхід, щоб не роз’ятрити болючу душевну рану, не нашкодити, а навпаки – допомогти».
Лілія запевняє, що не шкодує про свій вибір бути військовою. Хоча зізналася, що кілька разів були моменти, коли хотілося все покинути. Проте хлопці на передовій своїм прикладом показували, що треба триматися. «Коли ти в армії, то не маєш права розкисати, – упевнена жінка. – У найважчі моменти кажу собі: «Потерпи, Ліля. Це твій вклад у Перемогу».
Цьогоріч вона лише раз побувала вдома. Дали коротку відпустку. Мама не хотіла відпускати доньку на війну. Проте, як тоді, коли вона зробила свій вибір – не запитувала рідних, а просто поставила їх перед фактом: йде служити, так і тепер – твердо вирішила воювати до Перемоги. «Якщо відверто, то я не думала, що війна триватиме так довго. Але сидіти вдома перед телевізором та хвилюватися про хід війни для мене було б набагато важче, ніж особисто бути серед військових… За рік в армії навчаєшся їсти і спати, коли є можливість, цінувати воду і звичайні міські зручності, на які в мирному житті не звертала уваги. І дуже щаслива, що у мене є справжні бойові друзі-побратими».
Читайте також: Тисячі юних доль, понівечених рашизмом
