Вам також може сподобатися
«Ще день. Ще два. Хай тиждень», – щирі сподівання снували в думках нечіткі павутинки планів на… життя і вперто не відпускали з рідної домівки, яку так довго облаштовували, доводили до ладу, втілюючи в сміливих дизайнерських рішеннях мрії кожного члена родини. Й молоденький садок вже тішив першими плодами, й бесідка з мангалом чекали літа…
Та вибухи не вщухали. Як карткові, спалахували й падали приміщення. Гинули люди. По 18 ворожих літаків одночасно нараховували в рідному небі. Переїхали у будинок бабусі, ближче до центру міста. Вчасно: наступного дня від прильоту по кладовищу їхня домівка добряче постраждала. Смертельно небезпечним став похід до джерела по воду. Зникли геть усі комунікації. Спали у кількох спортивних костюмах і балаклавах, бо температура в домівці ледь сягала чотирьох градусів. Готували на вогнищі. Кілька разів родинний янгол-охоронець рятував від вірної смерті. Утім, коли прилетіло по військовому шпиталю, що межував із бабусиним домом, вирішили покидати рідний Маріуполь. Зі шпиталю – руйновище. В бабусиному будинку гуляє вітер – жодного вікна. Балкон упав на дві їхні автівки, добряче потрощивши й зробивши мозаїку із лобового скла. Одну все ж завели. Дорогою так страшно вже догорав чийсь будинок, що, здавалося, почне плавитися авто. Але найбільшою раною й досі залишається Маріупольський драмтеатр: його минали за два дні після трагедії.
У рамках власного проєкту «KRYLATI» Індіра Урусова, студентка-мігістрантка Українського католицького університету розповідає українцям історію Донеччини та Луганщини, створюючи так званий діалог між сходом і заходом, руйнуючи стереотипи, спростовуючи міфи.
«Будинок тиждень ходором ходив»
«Попри усі чутки й попередження, у початок повномасштабного вторгнення вірити не хотілося, – розповідає Індіра, яка тоді здобувала освіту у Київському національному університеті культури та мистецтв дистанційно у зв’язку з коронавірусом. – Мій близький друг, боєць «Азову», просив виїздити. Втім, у стані війни ми жили з 2014-го. За городами у нас стояли гради. За тиждень стало суттєво гучніше, ніж зазвичай. Отже: лінія фронту змістилася. Наші підтягували техніку».
Попри пекло, що почалося, Індіра з мамою, вітчимом (тато помер, коли дівчинці було два роки) й дев’ятирічним братиком Едуардом все ж залишалися вдома. Вечорами традиційно їздили пити каву у ще не закриті кав’ярні. А під час страшних обстрілів мріяли, аби всіх разом убило, бо без когось одного решта жити не зможе.
…Лише згодом дізналися, що гвинтокрил, який летів ледь не над головою, евакуйовував наших поранених. Родина їздила до міської лікарні здавати кров для бійців. А коли перебралися у бабусин будинок, залюбки ділилися харчами з хлопцями, які перебували у шпиталі поруч, запрошували їх на обіди. Навіть деруни смажили на вогнищі й суп з голуба варили. Коли в бабусі продукти скінчилися, мама з вітчимом поїхали додому за запасами. Тоді Всевишній врятував обох: ледь вціліли під шквалом обстрілів. А якось Індіра з вітчимом пішли до єдиного на околиці будинку, де ловив інтернет, щоб зв’язатися з другом. Повернулися, бо не піймали поділку. За годину туди прилетіло. Шансів вціліти у тих, хто намагався у ту мить телефонувати, не було. Коли розгатили шпиталь, вітчим був у хлопців. Отримав контузію…
Чекати уже точно стало марно. Позаду залишилися розмірені й такі щасливі сімейні будні у рідному будинку, повністю налагоджений бізнес: у вітчима була своя СТО, у неньки – магазинчики.
«Розвертайтесь. І – через росію»
Залишився один вцілілий міст. Все заміноване. Через побите лобове – нульова видимість. 15 блокпостів довелося минути того безкінечного 18 березня, коли виїздили з рідного міста до Бердянська. На кожному де обкурені, де обколоті, де з перегаром, перевіряли буряти й русня. Найбільше потерпали за телефони. Адже через відсутність світла не змогли належно очистити історію, тож боялися наразити на небезпеку наших військових. Коли один попросив телефон, серце Індіри ледь не зупинилося. Благо, взявши до рук айфон, військовий «кращої армії світу» не знав, як з ним поводитися.
У Бердянськ приїхали затемна. Переночували у таборі. Наступного дня почали шукати житло.
«В окупованому місті оренда квартири сягала 20 тисяч, – констатує Індіра. – От вам людський фактор. Ми з проукраїнськи налаштованими місцевими виходили на мітинги. Співали гімн. Рашисти нас не чіпали, проте в кільце брали завжди. За два тижні вирішили все ж вибиратися на підконтрольну Україні територію. Вирушили на Запоріжжя. «Розвертайтеся! І, якщо вам треба, їдьте через росію», – скомандували зухвалі орки. Дві страшні доби виїздили через Крим і росію. На адмінкордоні вивертали всі речі. П’ять годин допитували вітчима. Коли на нашому півострові буквально над головою пролетіли винищувачі, Інді з Едіком аж присіли. «Не бійтеся! – сказали тамтешні військові. – Це вас Україна бомбить. Але вас обов’язково звільнять».
У Грузії замінили лобове скло й колеса. Далі на шляху біженців була Туреччина, Стамбул. Вирішили шукати прихистку у Болгарії. Втім, оскільки в батьків були закордонні паспорти старого зразка, пускали лише дітей. Тому поїхали до Греції. Там – захмарно дорого. Тож, зробивши документи, зупинилися у Болгарії. Батько працював там механіком, мама – в готелі, Індіра – на кухні.
«Дякую, що говорите українською»
Неймовірно тягнуло додому. Зі світлин, що надіслали друзі, розуміли, що «доброзичливі» сусіди навіть меблі звідти винесли. Від того рідного казкового палацу не зосталося майже нічого. Повертатися нікуди. Та все ж у перший день жовтня в’їхали на територію України. Вітчим, який завжди сварився з поліцейськими, неймовірно зрадів, коли нас зупинили за перевищення швидкості і оштрафували: «Хлопці, дякую, що говорите українською!»
Приїхали до Києва. Попервах жили в хостелі, згодом винайняли житло. Дмитро, вітчим, одразу пішов до військкомату. Він ходив до нього ще у перші дні в Маріуполі, проте в тій установі був лише порожній стілець. Нині він захищає Україну у складі третьої окремої штурмової бригади. Мама працює продавцем в одному з магазинів. Едік навчається дистанційно у маріупольській школі. Індіра живе і навчається у Львові. Дівчина активно допомагає війську і займається просвітницькою діяльністю.
«Зустрінемось на Драмі»
«В Болгарії у квітні я відтворила у графічному дизайні палаючий будинок зі шпилем та жовте сонце з блакитними променями, – розповідає щира українка. – Це збірний образ. Коли їхали з Маріуполя, бачили, як горить квартира у багатоповерхівці після обстрілу. Це такі відчуття, ніби тебе обпалює цей вогонь, дим, ти не можеш допомогти тим людям, бо рятуєш себе. Але на моєму малюнку було сонце, яке символізувало Україну і рятувало від пожежі дім. Цей малюнок я опублікувала у мережі». Наступним дизайном стала листівка з розбомбленим драмтеатром зі звичною для маріупольців фразою: «Зустрінемося на Драмі». Наталя Мірошниченко, подруга, уродженка Торецька, запропонувала популяризувати тему всього сходу, друкувати подібні листівки і виручені від їхнього продажу кошти спрямовувати на ЗСУ. Наталя писала тексти, Індіра створювала візуалізацію. Згодом почали виготовляти шопери… Патріотичну продукцію розкуповували швидко. Тоді «KRYLATI» (так назвали свій проєкт дівчата) стали доносити до українців реальну історію Донеччини та Луганщини, прожиті історії сучасників і власні. Мають багато друзів-істориків. Черпають інформацію з літератури. Зустрічі проводять у Києві й у Львові. У Києві (там працює й мешкає Наталя) вишуковують приміщення: залюбки йдуть назустріч кав’ярні. У Львові попервах теж, тепер приміщення надає Український католицький університет. Кількість охочих прийти на подібні заходи щоразу зростає. Широко охопили цими історіями й соцмережі. Тож не дивно, що світлини своїх зруйнованих домівок і розповіді про них надсилають українці зі всіх регіонів.
Хоча проєкт забирає чимало часу, Індіра Уросова пишається ним: «Перш за все через те, що тут я завжди можу розповісти про свій дім всім небайдужим до цієї теми. Також цей проєкт об’єднує навколо себе людей, які, описуючи свою домівку, продовжують нести в маси історію нашого регіону та всієї країни загалом без російських наративів. І, звісно ж, з кожним кроком цей проєкт наближує наше повернення додому і не дає йому стати буферною зоною після нашої Перемоги».
Дівчина переконана, що після нашої Перемоги бути українцем – це не просто мати український паспорт, а скласти відповідні тести на знання мови, історії, культури і обов’язково – пройти детектор брехні. Бо, на жаль, зрадників вистачає.
