Того фатального світанку Світлану Кунченко розбудили вибухи: страшні і гучні.
«Цього не може бути, вчувається, – мозок вперто не сприймав реальності. – Забагато начиталася-наслухалася інформації про загрозу повномасштабного вторгнення».
Вам також може сподобатися
У чаті ОСББ вже йшлося, що війна. Але як? Лиш кілька днів тому вони з чоловіком придбали свою першу автівку. Єгор недавно отримав водійське посвідчення. Відремонтували-облаштували-вмеблювали придбану з допомогою батьків квартиру в новобудові у північному мікрорайоні Харкова. Обоє пішли з машинобудівного заводу на суттєво потужніші приватні підприємства. Єгор став керівником виробництва установи з виготовлення поліетилену. Лише два тижні встигла пропрацювати на новому місці Світлана. Тішила перемогами в різнорівневих конкурсах з художньої гімнастики, якою займалася професійно з 4 років, і вже мала 3 розряд донечка-п’ятикласниця.
Підійшли до вікна. Величезною змією з міста тягнулася колона автівок: люди тікали. «Донечко, вставай, війна», – пробували пояснити Софійці. Що робити? Заправки порожні. Куди їхати з міста, що для обох з 17 років стало рідним? Світлана з Криму, Єгор з Луганщини. Сюди вступили до авіаційного вишу. До невеличкого наплічника скинули документи, заощадження, білизну, шкарпетки й зубну пасту. Вийшли з квартири. Паніка. Хаос. Відчинені багажники автівок: люди пакують речі. Суцільні безконечні черги до аптек, банкоматів, магазинів. Військові з частини, що неподалік, у магазинній черзі заспокоїли, мовляв, не переживайте, зараз все вирішиться.
«Ніхто й подумати не міг, що орки почнуть вбивати людей, – констатує Світлана. – Всі були переконані, шо це «непорозуміння» сьогодні-завтра скінчиться. Три дні майже безвилазно сиділи у підвалі, де фактично кожна родина облаштувала собі куточок, там були лавки, санвузол, мікрохвилівка. На кілька хвилин і лише вдень забігали додому: на 9 поверсі було геть небезпечно. Щоднини ставало гірше. Вибухи не вщухали. Не вгавали обстріли – кордон за 30 кілометрів. Прильоти зовсім поряд жахали. Як прилетіло на авіаційний завод, думали в повітря злетить й будинок.
«Я всю дорогу молилася»
Коли на подвір’я їхнього дев’ятипід’їздного будинку з заводу врешті привезли хліб, дістати який вже давно було неможливо, все ж вирішили їхати: сяких-таких харчів удома вистачить тижнів на два. Відчинили шафу, на якомусь автопілоті кидали до валізи зовсім непотрібні речі. Соня пакувала іграшки. Що взяти в валізу з цілого щасливого життя? Куми запросили до батька у передмістя Харкова. Зазвичай 40-хвилинний шлях долали довше трьох годин. Лякало вигорілими дощенту-дочорна автівками і будинками розбомлене-розхристане місто. Кунченки виїхали 2 березня. У той же день у місті не стало води, тепла, світла, газу – перебила русня все, що перебивалося.
Десятеро людей тиснулися в одній квартирі три дні. «Батько кума залив нам у бак пального, аби хоч до Полтави вистачило, й дав з собою порожню каністру, раптом випаде нагода ще десь роздобути, – пригадує жінка. – Брат чоловіка, який проживав з сім’єю у Києві домовився з дружининим двоюрідним братом, у якого в Хмельницькому була квартира, а він проживає у Польщі, аби приютили. Ми повзли годинами, за сім годин долаючи 20 кілометрів. У страшних заторах згорало пальне. Час від часу заїжджали у населені пункти, аби заправитися й переночувати. Якось направили нас з блок-посту на ночівлю до школи. Місць там уже не було. Запропонували підвал. Софійку положили на лавку, самі на стільцях, сидячи, кімарнули. Знаєте, нам завжди зустрічалися щирі, прихильні люди, кожен допомагав, чим міг».
До Хмельницького добиралися три дні. Мама власників житла, яка проживає в селі неподалік, дала ключі, постільну білизну, городину.
«Ви наші речі складіть на кілька полиць, й розкладайте у шафі свої. Живіть скільки треба», – сказали телефоном господарі, демонструючи, що і як вмикається. «Чого шастатиму чужими шафами, – подумала вдячна переселенка. – Ми ж на кілька днів, хай тижнів». Було це 9 березня 22-го. Утім тих кілька днів тривають досі.
«Найбільше щоранку боялася відкрити чат будинку, – ділиться Світлана. – Утім таки довелося побачити те, чого боялася: одна квартира вигоріла вщент, не вціліло фактично жодне вікно у дев’яти під’їздах, зруйновані дах і техповерх, посічене й у вирвах подвір’я».
Трішки оговтавшись від шоку, вивчили рейтинг хмельницьких шкіл. Зупинилися на гімназії №1. Там прийняли залюбки. До слова, того дня писали заяву до цього закладу ще троє матерів-переселенців з Маріуполя. Софійка так влилася в новий колектив. Знайшла друзів. Їй тут дуже подобається.
Чоловік попервах працював, так би мовити, вахтовим методом: пів місяця в Харкові, пів місяця тут – дистанційно. Тепер – виключно у Харкові. Софійка з мамою їздять до нього на канікули. Перший раз поїхали влітку. Не впізнали, ні міста, ні будинку. Щоправда, вікна у нім вже тоді були: поставила міжнародна організація. «Найбільше жахають там навіть не вибухи, не прильоти, які завжди випереджають сигнали тривоги, – зізнається уродженка Крим, – а те, що з вікна своєї такої затишної квартири ти бачиш руйновище, що залишилося від міста-красеня». «Моє ліжечко, мої іграшки, мої книжечки», – не натішиться вдома дитина.
Обереги солдатам
«Мамо, купи нитки, я хочу іграшки в’язати», – попросила якось дівчинка. «Софійко, може, все ж повернешся у спорт?».
«Ні!» – заперечила безапеляційно дівчинка, котра завжди була аж надто послушною. Ненька придбала. З інтернетівських майстер-класів не одразу почало виходити. Жінка з їхнього харківського будинку, як з’ясувалося згодом, теж переїхала до Хмельницького й тут в’яже іграшки дітям. Зустрілися. Навчила маленьку сусідку азів майстерності. Першу іграшку відправила дядькові на Київ. Два зайчики віднесла організації «Захист», аби передали військовим, щоб оберегами слугували. Дівчинка так захопилася роботою, що один за одним з-під невтомних рук виходили зайчики, корівки, пси Патрони, найрізноманітніші іграшки і патріотичні атрибути. В інстаграм-сторінці стала проводити аукціони й продавати вироби, долучатися до різноманітних виставок і ярмарків у школі й місті, в соцмережах. 10 відсотків заробленого обов’язково перекидає на благодійний фонд «Повернися живим». За частину купує нитки, гудзики, очі, гачки, інший необхідний реманент, решту – передає Захисникам.
Влітку дівчинка в’яже більше, в період навчання менше часу. Тим більше, Софійка повернулася до гімнастики. Тепер уже повітряної. Але допомагати війську своєю невтомною творчістю наполегливо продовжує – так у свої дванадцять наближає Перемогу.
Світлана ж опанувала фах дизайнера. Виграла грантовий проєкт . Міжнародна організація оплатила їй потужні п’ятимісячні курси. Тож нині уже залюбки виконує відповідальні замовлення. «Хотіла, – каже, – таку роботу, щоб не було прив’язки до міста. Щоб з будь-якої точки можна було заробити на прожиття онлайн. Я дуже хочу додому. До чоловіка. Щоб все, як раніше. Щоб ми були разом. Але у Хмельницькому мене тримає Софійка. У Харкові, що постійно бомблять, я її одну й за поріг не випущу, та й вчитиметься вона онлайн. А тут вона напрочуд гарно адаптувалася. У її житті й так достатньо стресів. А ще – тут неймовірно добрі й щирі люди».
У Криму в Світлани батьки і сестра. Спілкуються, розповідає щодня. Дуже тісний між ними зв’язок. Крайній раз жінка з донькою була у рідних в 21-му. Завжди відмовлялися, коли ті пропонували Софійці гроші, а зараз навпаки беруть: кажуть, хай ліпше вони потраплять в українську казну, аніж слугуватимуть ворожій армії.
