Поет, художник, прозаїк, мислитель, живописець, гравер, етнограф, громадський діяч, національний герой і символ України, учасник українського національного руху, член Кирило-Мефодіївського братства, академік Імператорської академії мистецтв – це все про одну унікальну особистість – Тараса Шевченка. Та є ще й інші, менш помітні, але дуже важливі для людини звичайні прості речі: він любив весну і рибалити. Смакував каву, найбільше – по-віденськи: не міц- ну, зі збитими вершками. Любив сало і борщ. Найулюбленішим був борщ з сухими карасями, свіжою капустою і приправами. Саме таким Шевченка знали його сучасники.
А ще – страшенно любив дітей. Мемуарист Олександр Афанасьєв-Чужбинський, згадуючи спільні з Шевченком мандри Україною, писав, що поет не раз сідав з дітьми просто на сільській вулиці, починав розповідати їм казки, співати малечих пісень або робити пищики.
Про особливі віхи в житті Кобзаря свого часу розповіли доктор філологічних наук, завідувач відділу шевченкознавства Олександр Боронь та автор наукового видання «Моя Шевченківська енциклопедія», професор-літературознавець Леонід Ушкалов. «У Новопетровському укріпленні, де поет опинився після другого арешту в 1850 році (через донос зі звинуваченням у тому, що носив цивільний одяг, писав і малював), його улюбленицею стала Наталочка – мала донька коменданта Іраклія Ускова. Поет міг годинами розмовляти з нею тільки їм обом зрозумілою мовою, робив їй вудочки, кошики і співав пісень – то сумних, то веселих. Мабуть, сумні більше западали в дитячу душу, бо Наталочка, не вміючи вимовляти «Тарас Григорович», називала поета «дядя Горич», на що той відповідав: «Достеменний Горич, моє серденько», – пише Леонід Ушкалов.
Замолоду Шевченко був богемним чоловіком: сьогодні у нього є багато, а завтра – нічого, розповідає Олександр Боронь. Гроші до нього приходили і йшли. Він малював акварельні портрети, скажімо, за 10 рублів (тоді – великі гроші), а іноді не мав нічого, крім чаю.
Шевченко любив зображувати самого себе. Його приятель Броніслав Залеський згадував, як одного разу поет писав свій портрет, дивлячись у відро з водою, бо іншого дзеркала під час експедиції у пустелі не було. Загалом Тарас Шевченко створив понад 30 автопортретів. «Шевченко сам свідомо культивував свій образ, – зазначає Олександр Боронь. – Він ішов у фотоательє, які тільки тоді відкривалися, вдягав кожушок з мерлушок, смушеву шапку і так позував перед фотографом з друзями. Потім з цих фотографій він робив офорти, виставляв в Академії мистецтв, що от я такий».
Також поет обожнював театр, навіть брав участь у кількох аматорських виставах. Після одного з них до нього підійшов комендант Новопетровського укріплення (Шевченка примусово заслали туди служити солдатом) Антон Маєвський: «Щедро тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував Бог, – сказав офіцер, – ти і поет, і художник… Та ще, як з’ясувалось, і актор. Шкода тільки, що не дав Він тобі щастя!»
Геніальний поет
«Подальший розвиток української літератури на десятиліття визначився впливом Шевченка», – каже Олександр Боронь і додає, що ціле сузір’я поетів підпало під вплив його поезії і не могло з цього зачарованого кола ви- йти. Іван Франко називав їхні твори «паперовими квітами Шевченкової поезії». Найяскравіший приклад – Юрій Федькович.
Друга причина першості Шевченка: він був засланий і став уособленням спротиву українського народу, «батьком нації», додає науковець. Ще за життя Шевченка його «Кобзар» зачитували до дірок. «Багато хто з панянок вивчав українську мову, щоб читати його поезію. Вона мала свій чар, – запевняє Боронь. – «Кобзар» тогочасна цензура встигла «почистити», але поширювалась позацензурна поезія. Шевченко сформував, підніс свого читача. І так поступово творився культ, на який накладались легенди і перекази. Наприклад, що поет не помер, що визволить народ з кріпацтва, що цар дав кріпакам волю тільки через нього».
За словами шевченкознавця, секрет геніальності поета – у позачасовості. Мало поезій переживають свій час. «Відкрийте поезію Шевченка – написана ніби зараз. Дивуюся, як написано так узагальнено і містко, що можна будь-коли його читати, і це буде накладатися на будь-яку політичну ситуацію. Якщо воно актуальне досі – це свідчить про його майстерність».
У радянські часи Шевченка намагалися зобразити гнівним пророком, революціонером-демократом. Всі інші факти про нього замовчували, зазначає науковець. Навіть у повних зібраннях творів деякі вірші пропускали, а решту навмисно хибно пояснювали. Нехіть до Шевченка культивували, щоб він викликав відразу. Але чому було його просто не заборонити? «Відкинути Шевченка і заборонити його так, як це було з Борисом Грінченком та іншими, «меншими» письменниками, не могли, адже він був надто відомим і шанованим. Тому культ Шевченка використали, щоб його спаплюжити», – каже Олександр Боронь.
«Закручування гайок» почалося у 1930-і роки, й професія шевченкознавця вимагала «ідеологічної чистоти», яку згодом добре оплачували, каже Боронь. Наприклад, у радянські часи Шевченків рядок «За що скородили списами московські ребра?» (йшлося про «Конотопську битву») у багатьох виданнях заміняли на «татарські ребра»… Бо як пояснювати ці «московські ребра»? Те ж робили з мемуарами про поета. Оця лють, ненависть Шевченка до московитів – усе це вирізали, вичищали. Критику Олександра Пушкіна – теж. От і витворили плаский нецікавий образ у смушевій шапці.
Шевченка найбільше гнітило кріпацтво. Воно йому боліло особливо. Коли він дізнався, що буде скасування кріпацтва і чув через зв’язки з царським двором, що вже готується відповідна реформа, запитував у друзів, чи підписаний уже цей маніфест. Федір Черненко згадував, як Шевченко звертався до нього: «Що, є? Є воля? Є маніфест?» – і, глянувши в вічі, зрозумів відповідь… Глибоко зітхнувши, мовив: «Так нема?.. Нема?.. Коли ж воно буде?!» Пустивши міцну недруковану фразу, Тарас закрив лице руками і, впавши в ліжко, заплакав.
Спадкоємці Шевченка
Науковці не можуть підтвердити, що у Шевченка були діти. Тому всі поетові нащадки – від дітей його сестер і братів.
Після смерті поета його спадкоємцями стали брати Микита та Йосип. Збереглися списки з переліком Шевченкових речей. Його особисте майно продали з аукціону і гроші віддали спадкоємцям. Друзі Шевченка намагалися провести аукціони так, щоб викупити речі, аби вони залишилися в українській громаді.
«До нашого часу вціліли кілька книжок, хоча було більше сотні. Є полотняний костюм, багато пензлів, мольберт, фарби і майже всі рукописи, які були на той момент у майстерні. А також відбитки офортів, начерки, викінчені твори, – констатує Боронь. – Але інші речі – більшість одягу, годинник – зникли».
Підготувала Світлана ЛІСОВА.
