Вам також може сподобатися
Баба Ганя жила з нами по сусідству. Завжди привітна, усміхнена, у чистенькій хустинці. Її часто можна було побачити на лавочці біля паркану, що похилився від старості. До бабусі рідні навідувалися нечасто. Чоловіка не дочекалася з війни. Один син загинув ще замолоду – вв’язався в парубочу бійку. А старший вже давно мешкав за тисячі кілометрів від рідного села. Спочатку поїхав, щоб заробити копійку, затим забрав і дружину з дітьми…
Але старенька на життя не нарікала. Звичайно, очі самі раз по раз поверталися до того повороту, що виднівся на краю їхнього хутора, звідки колись виглядала знайомі постаті своїх дітей. Вона раділа навіть короткій розмові з односельцями і дуже тішилася, коли до неї приходила сусідська дітвора. У місцевій кооперації спеціально для таких випадків баба Ганя купувала смаколики – цукерки, печиво, халву… Ще коли була трохи жвавішою, сусіди часто залишали на неї малих. І такі дні для самотньої жінки ставали найрадіснішими.
У невеликому банячку на плиті булькотіла каша з гарбуза, глечик з квіточкою парував темно-коричневим узваром. А з духовки завжди смачно пахло макоржаником з тертими горіхами… Незмінним доповненням до мало не щоденного меню бабці був вінегрет. Його вона кришила в будь-яку пору року та виключно зі своїх овочів. Лише олію купувала. Але таку, щоб темна, щоб пахла.
А коли вже її вихованець був ситий та ласував солодкими гостинцями, бабуся розповідала історії зі свого дитинства. Найчастіше – про те, як в голодні роки їли борщ із кропиви чи пшенички, кругленьких листочків, які збирали в лісі. Як смажили млинці з перетертих стебел лободи, як їли ложками з мисок окріп, уявляючи, що то суп…
Через своє важке дитинство баба Ганя над усе шанувала чорний хліб. Причому його вона могла їсти геть з усім. Навіть з макаронами, варениками, повидлом, пила з чаєм. Але найдивніша звичка була пов’язана з ягодами. Як тільки черешня біля її городу почала «підморгувати» своїми червонобокими плодами, бабця Ганя неодмінно брала окраєць чорного хліба, йшла до дерева, ставала біля рясної гілки та обідала черешнями з хлібом. А всім казала, що «смачнішого їдзення в світі немає…»
Не один десяток років збіг з тієї пори. Вже й черешня всохла, розчахнулась од вітру в черговий буревій. А бабця мирно покоїться на місцевому цвинтарі. До її могилки все рідше підходять люди. Лише інколи скубнуть високу травинку, вдивляться у миле обличчя на овалі світлини, вицвілої на сонці. А неподалік, немов спогад про бабусині обіди, виросла красуня-черешня.
