Непоборну любов до України й всього українського уродженка Северинівки, що на Одещині, Роксолана Васильченко всотала з першим подихом й продовжує примножувати щоднини. Вже третій рік як з Лондона. В арифметичній прогресії зростає й так суттєво глибока ненависть до росії, до всього роками нав’язуваного нам нею. Не перестають шокуюче дивувати, здавалося б, свідомі українці, для яких мова не має значення, які прагнуть віднайти логіку у діях громадян держави-терориста, які ностальгують за совдепією. «Так можна міркувати, лише не знаючи історії взаємин України й росії, – стверджувала Роксолана, чуючи від літніх українців: «Как же так? Это же наш брат». – Щоб чекати від них чогось іншого, треба мати виняткову фантазію, яка ігнорує факти. Шкода, що люди настільки хотіли бути обманутими, прагнули вірити в казку, ніби одурманені одвічною, такою, що ніколи не реалізується, брехнею алкоголіка». Незалежність рідної держави, непримиренність з «братською опікою» для цієї щирої української родини завжди була на чільному місці. Роксолана переконана, що здобувати її, незалежність, потрібно не лише на полі бою, рятуючи життя, волонтерячи, а й розвиваючи культуру, сіючи в головах ровесників й молодших поколінь знання й прищеплюючи самосвідомість, самоідентичність й любов до з діда-прадіда рідного. Свого часу юнка не лише навчала столичних дітей гри на флейті, фортепіано, бандурі й сопілці, а й викладала англійську й німецьку мови дітворі у рідному селі. Збагатившись досвідом в Індії, де півтора року працювала музикантом на різних заходах, в сільському будинку культури з дітлахами проводила найрізноманітніші заходи.
Страшним болем відлунювали в молодому гарячому серці події Майдану, анексія Криму, війна. З батьками стали активно займатися волонтерством. Нині українська Роксолана викладає музику в українській школі Пресвятої Діви Марії, що вже 69 років заснована українською діаспорою у Лондоні, надає психологічну допомогу українцям, розкиданим по всьому світу, з колегами із благодійної організації «Психбатальйону» (на її особистому рахунку уже 800 годин чергування), є співведучою групи підтримки на спеціальній платформі у телеграмі, проводить благодійні ярмарки для підтримки ЗСУ, продаючи на них власні вироби з бісеру, свічки з вощини, традиційні, приготовлені з любов’ю українські страви.
Вам також може сподобатися
Не тільки ковбасою за 2.20
Роксоланин батько з молодшою сестричкою залишилися вдвох із п’ятьох дітей у родині: двоє померли, не доживши до року, один – втопився дванадцятирічним. Батькова мама, яка славилася на всю округу неперевершеним співом й вмінням гарно танцювати, після цієї трагедії дуже довго не співала, згодом з її вуст лилися лиш тужливі пісні. Це від неї і від батька у Роксолани особлива любов до пісні. «Тато, 1944-го року народження, повною мірою відчув на собі тоталітарний радянський режим, – пригадує співбесідниця. – У вкрай бідній родині вони з сестрою ходили в школу по черзі: чоботи були одні на всіх. Тато ніколи не міг збагнути, як можна ностальгувати за союзом, пригадуючи лиш ковбасу за 2,20 карбованця. Люди не пам’ятають оголених реалій. Коли його батьки розлучилися, тато з Білої Церкви переїхав на Одещину. Його боліло крізь роки, хоч він мовчав, те, що в 22 роки мусив перейти на російську. Вражало завжди, як два тижні провчившись в Одесі, наші односельці переходили на російську, стверджуючи, що тепер «нє разумєют па украінскі». Викликало обурення їхнє бажання зректися свого, намагаючись бути комусь зручним. Та навіть вже коли я тринадцятирічною дитиною поїхала вчитися до Одеси до музичної школи Столярського, з моєї мови відверто насміхалися. Я вперто намагалася не піддаватися. Утім образи доходили до фізичних. За два роки мене зламали. Мені, дитині, не налазило на голову, чому люди довкола намагаються відібрати у мене те, що могло б бути й їхнім… Втім повернімося до союзу. Брата дідуся моєї мами розстріляли. Коли розпочалася війна, йому було 14. Коли радянські армійці вкотре ввірвалися в село «мобілізовувати», – 18. Тож зібрали таких хлопців і зі словами «прятались за маминой юбкой» розстріляли. Російський почерк. Їхня одвічна пропаганда – знищувати українців. А ще батька постійно шантажували комсомолом: то не приймем, то виключимо. Та він, бунтар з українською душею, вийшов звідти й не повертався».
«Магічність бандури у рідній столиці»
«Батьки мене й трьох братів виховували на історичних фактах й любові до України, – ділиться Роксолана. – Жили ми небагато. Але мама – настільки талановита майстриня (шила, вишивала, плела спицями й гачком), що у нас всіх гардероб був екслюзивним: купували лиш взуття й білизну, решту, включаючи верхній одяг, мама виготовляла сама. Стільки у нас було вишиваних сорочок, костюмів, суконь…»
Попри скруту, дівчинка таки впросила батьків віддати її до філіалу музичної школи в Северинівці. Опановувала гру на фортепіано. У всесвітньо відомій школі професора Столярського поєднувала флейту й фортепіано. Напориста наполегливість змалку вела сходами стрімкого саморозвитку: по закінченні Одеського училища імені Данькевича вступила одразу на другий курс Одеського педуніверситету. Непримиренність з російськомовністю Одеси тягнула проукраїнськи налаштовану активістку до столиці. Тому за першої нагоди перевелася до столичного університету імені Драгоманова. Згодом у студії при Національній заслуженій капелі бандуристів України навчилася гри на сопілці та бандурі, яку з дитинства вважала винятково українською й напрочуд магічною. У столиці з 2014-го намагалася долучитися до чи не усіх хабів й волонтерських організацій, левовою частиною зароблених репетирством коштів покриваючи запити військових. Мама плела бійцям шкарпетки, Роксолана вкладала у них свої листи й дитячі малюнки. Розмальовувала бійцям філіжанки й плела обереги. Обростала знайомствами й відповідно міцною дружбою з нашими Захисниками.
«Повернемось, як скінчиться війна»
…Той кривавий світанок щаслива молода сім’я зустріла в Одесі. З вікон квартири Роксолана з чоловіком і 3,5-річним синочком спостерігали за жахливим, як у фільмі, перебігом подій. Учні жінки запропонували їй виїхати з дитиною на кілька тижнів до Лондона. «Нам треба поговорити, – серйозно почав чоловік, медик за першою освітою. – Я доєднаюся до ЗСУ, бо вважаю це своїм обов’язком». «Дякую тобі, – в сльозах змішались вдячність зі страхом. – Не знаю, чи змогла б жити з чоловіком, який не став би на наш захист». Чоловік відмовляв їхати, запевняв, що всі наші дружно піднімуться й за кілька тижнів виженуть орків з рідної землі. «Я лиш сказала, що ми мусимо врятувати дитину, що повернемося одразу по закінченні війни, чітко розуміючи, що ні до Великодня, ні до Різдва вона не скінчиться. Проте не озвучила своїх думок, не хотіла розчаровувати коханого», – мовить сумно.
…Сім місяців у Лондоні жили в родині з Польщі. Згодом почали знімати квартиру. «У вас точно все нормально? Вас не ображає сім’я, яка прийняла? – запитали Роксолану у садочку від української діаспорної школи, куди взяли на двотижневий відпочинок дитину. – Малий відмовляється їсти обід, просить загорнути мамі. Може, вам потрібна робота?» «У мене все добре, – відповіла. – Але від роботи не відмовлюся». Тож вже третій рік як талановита українка веде уроки музики в суботній та недільній українській школі Пресвятої Діви Марії. «Надзвичайно чудовий колектив, який відкрив уже 11 локацій у Лондоні і його межами для малих українців», – пишається жінка.
«Тут, у Лондоні, викладаюся по максимуму, долучаючись до всілякої діяльності, – стверджує Роксолана. – Так я відчуваю меншу провину, що не на фронті й не рятую життя бійців».
З такими українками ми дійсно приречені на Перемогу!
