«Ми з чоловіком іноді говоримо про пережите і щоразу резюмуємо, що якби з нами таке трапилося ще раз, то ні він, ні я не вчинили б інакше. Тобто нема жодного «а може, треба було тікати». Він йшов на війну за своїм покликанням, своїми переконаннями. А моя задача була – чекати на нього. Я кілька разів намагалася доєднатися до війська, але він мене відмовляв, кажучи: «А хто мене чекатиме, як не ти?» Тому свій шлях я присвятила його супроводу», – каже Дар’я Волкова.
Мешкала Дар’я в чудовому та затишному містечку Мар’їнка, що ледь не на околиці Донецька. Її мама відкрила першу в місті приватну клініку, затим – в обласному центрі. Тож коли дівчині настав час обирати майбутній фах, всі вирішили, що навчатиметься у медичному, щоб розвивати сімейну справу. Після здобуття основної спеціальності – лікаря сімейної медицини – Дар’я ще й освоїла премудрості ультразвукової діагностики та саме з цього розпочала свій трудовий шлях. «До початку війни в мене вже була своя невеличка квартира в Донецьку, хороша робота, чоловік, – розповідає жінка. – Щоправда, доводилося жити на два міста, бо Олексій мешкав у Соледарі, працював у соляній шахті. Вдома змогла пробути до травня 2014 року. Перевірка на блокпостах, початок штурму Донецького аеропорту змусили мене таки покинути місто. Взяла з собою невеличку валізку, думала – то ненадовго… Але більше не судилося повернутися».
Вам також може сподобатися
Батьки Дар’ї до 2017 року мешкали в родичів поблизу Курахового, проте згодом повернулися додому. Переробили в будинку опалення, бо газу вже не було. З приїздом сина зайнялися господарством, облаштували теплицю, пасіку. Мама роки три ще їздила на роботу в Донецьк. Час від часу місто обстрілювали, але в ньому ще залишалося чимало жителів.
На новому місці Дар’я довго не могла оговтатися від пережитого, а через два роки, пройшовши відповідні курси, спочатку влаштувалася в психоневрологічний інтернат терапевтом, затим перейшла в спелеосанаторій «Соляна симфонія» – працювала лікарем підземного відділення. «У 2017 році мені запропонували роботу лікаря-рентгенолога в пересувному флюорографічному кабінеті Бахмутської лікарні, – каже Дар’я. – Навіть відповідне навчання пройшла у Харкові. Проте, коли вже мала виходити працювати, з’явилася вакантна посада заступника головного лікаря у медзакладі Соледарської громади й пів ставки сімейного лікаря. Обрала останній варіант – і ближче, і могла поєднувати з роботою в санаторії. Швидко набрала пацієнтів. Навіть більше, ніж було передбачено: замість 900 декларантів договори зі мною підписало 1600. У той час, коли я працювала заступником, часто доводилося виконувати обов’язки головного лікаря. Ковід вніс свої корективи в роботу: спелеосанаторій тимчасово закрили, на первинці змінили головного лікаря. Тому перейшла на повну ставку сімейного лікаря, добрала пацієнтів. Люди часто ділилися зі мною не лише проблемами зі здоров’ям, але й розповідали про своє життя, про радощі й печалі… Я була для них справжнім сімейним лікарем. Бувало, доводилося приймати дзвінки і в свята, і посеред ночі… Проте після початку великої війни довелося розчаруватися у багатьох».
Ранок 24 лютого 2022 року не був чимось особливим для сім’ї Волкових. Дар’я, як завжди, пішла на роботу, вела прийом пацієнтів. Про новини їй розповідала медсестра, яка мала доступ до інтернету та відстежувала ситуацію із вторгненням. Однак все те здавалося чимось нереальним тоді.
«З вікна нашої спальні було видно Вуглегірську ТЕС, а неподалік звідти – лінія фронту. Тож часто чули звуки розривів, – продовжує свою розповідь жінка. – Тому і перші вибухи вдосвіта 24 лютого ми сприйняли, як і зазвичай. А те, що війна реальна та наближається, стало зрозуміло ближче до середини березня. Все більше бачили в місті переселенців з Сєвєродонецька, Попасної, інших населених пунктів. Та й жителі нашого міста все частіше покидали рідні домівки. А коли три дні поспіль не могла зв’язатися з батьками, паніка охопила вже мене. Нарешті, 17 березня, вдалося почути мамин голос. Я плакала і кричала, щоб терміново виїжджали з Мар’їнки. Але вона заспокоювала, казала, що вони вже звикли, що все нормально…»
Врешті, коли Дар’їні батьки вийшли на вулицю і побачили вирви від снарядів, знищений магазин та зруйновані будинки сусідів, вирішили, що і їх час настав. Батьків прихистила донька із зятем.
«24 березня в Олексієвої матері був день народження, – веде далі жінка. – Всі зібралися в нас. Накрили стіл, вітали іменинницю. А ввечері Олексію зателефонували з військкомату і наказали, щоб вранці з речами був у них. Його мобілізували з підприємства ще на початку березня 2022 року, але сказали чекати виклику… Ще раніше проходив строкову службу в десантних військах».
У Соледарі Дар’я з рідними пробула недовго. Вибухи ставали все ближчими, небезпека зростала. Проте той час, який довелося ще там пробути, жінка присвячувала роботі та допомозі як цивільним, так і нашим військовим. Вона, по суті, стала за керівника закладу, бо чи не вся адміністрація «зникла» ще на початку рашистського вторгнення. Вирішувала організаційні питання, приймала хворих. Не раз її робочий кабінет ставав ночівлею для військових медиків. До місцевого волонтерського центру Дар’я відносила всі кошти зі скриньки для благодійних потреб, яка стояла в кабінеті.
«Найбільше не люблю згадувати тих, з ким до війни склалися дуже теплі стосунки, але, як виявилося, ці люди були зрадниками. Вони чекали «руській мір» і здавали позиції наших Захисників. Один з таких під час прийому у мене в кабінеті встав та аплодував кремлівському диктатору за те, що той оголосив СВО…» – пригадує Дар’я Михайлівна.
Жінка намагалася бути якнайближче до Олексія. Довелося жити деякий час у Покровську. Звідти за сприяння волонтерів доставляла чоловіку та його побратимам, військовим інших підрозділів генератори, одяг, медичне обладнання. Сама сідала за кермо власної автівки і відвозила необхідні речі. Якось до Дар’ї зателефонували сусіди з Соледара, повідомили про поранення місцевого мешканця. Йому потрібна була термінова допомога. Жінка змогла зв’язатися з британськими волонтерами – Ендрю Бегшоу та Крістофером Перрі. І їм вдалося за координації Дар’ї вивезти пораненого. На жаль, наступна поїздка цих волонтерів виявилася для них фатальною…
А коли в червні 2022 року Олексій отримав серйозне поранення, дружина поїхала з ним до Тернополя, затим у Слов’янськ, на Дніпропетровщину. Після реабілітації здоров’я не дозволило чоловіку повернутися на передову. Нині службу проходить у Лозовій, на Харківщині. За щасливим збігом обставин саме в цьому місті знайшли прихисток його батьки. Туди ж переїхала і Дар’я. Від депресії та тривожних днів очікування жінку рятує Тобік, фокстер’єр, якого вона завела ще в Слов’янську. Хоча раніше ніколи не мала собаки, нині не уявляє свого життя без цього милого створіння.
Жінка продовжує працювати віддалено на пів ставки сімейним лікарем у Соледарській лікарні, надає первинну медичну допомогу, видає довідки тощо. Нині має більше пів тисячі пацієнтів. «Ми знаємо, що наших будинків у Соледарі вже немає, деякі частково зруйновані, – підсумовує свою історію Дар’я Волкова. – Про завтрашній день говоримо нечасто. Колись думалося, що хотіли б жити у Слов’янську. Біля озера, лісу. Там така чудова природа… Але про майбутнє – після нашої Перемоги».
