Здавалося, та довга смужка пирію, що розділила городи Івана та Оксани, наче блискавка, не залишила сусідам шансу на примирення…
Коса на камінь, як-то кажуть, найшла після того, як 42-річний Іван Вітряний задумав приватизувати в селі хату та город. Як годиться, почав оформляти необхідні документи, а щоб все «грало» як по нотах, запросив землевпорядника, щоб точно визначив межі його володінь.
Стара хата та 20 соток ріллі чоловіку дісталися після смерті матері. Батька погано пам’ятає, бо той пішов з сім’ї, коли сину ледь виповнилося шість років. Іван навідувався в село раз-двічі на місяць, бо вже зо двадцять літ жив і працював у місті. Дружина років десять як поїхала на заробітки до Італії. Звідти нещодавно отримав пропозицію розлучитися. Мовляв, жінка вже не планує повертатися. І єдину їхню донечку заміж видала на чужині… Тож Іван не зі своєї волі холостякував.
Василь Мартинюк, який врешті знайшов час прибути на обійстя та виміряти його фактичну площу на місцевості, поважно вийшов зі своїх «жигулів» та дістав із багажника дерев’яний крокомір. Підійшовши до обійстя, почав дивитися у папери та визначатися, звідки почати вимірювати ділянку. Врешті за початок відліку визначив кут паркану від суміжної з двором дороги. Вже доходячи до сусідської межі, пан Василь зауважив, що, згідно з планом, сусіди таки «залізли» на Іванову територію майже на метр.
Трохи похитавши старий дерев’яний тин, чоловіки зрушили його та забили кілок на місці виміру. І тут втрутилася сусідка Оксана. 35-річна жінка мусила торік залишити роботу в райцентрі та переїхати з квартири, яку винаймала, в село доглядати маму. Її розбив інсульт. Крім того, шкода було позбавлятися корови-годувальниці, майже вгодованих свиней. Та й кури, гуси, три коти і собака – все потребувало догляду. З чоловіком розлучилася не так давно, дітей не мали. В рідному селі Оксана знову віджила. Свіже повітря, спокійні, розмірені будні, посильна праця та задоволення від її результатів. Подалі від метушні й необхідності кудись постійно поспішати минали день за днем. У гармонії з собою та довкіллям. Та й мама завдяки доньчиній підтримці і піклуванню помітно пішла на поправку.
– А що це ви тут влаштували? – підібгавши руки в боки суворо гримнула сусідка. – Вам що – свого мало обійстя, що ви на наше полізли? А паркан хто буде лагодити? Я тільки поприбирала тут і посіяла петрушку.
– Ша! Заспокойся! Бачиш, наші межі неправильно стоять – он землевпорядник вимірює. Маю документи зробити, щоб все було правильно і чітко. Хтозна, може, доведеться продавати, а купці переміряють і побачать, що не співпадає територія з паперами… – намагався втихомирити Оксану сусід.
– Цей паркан стояв тут ще за моїх дідів-прадідів. А тепер, виявляється, посунути нас треба? А ось вам! – і жінка скрутила обом дулі під носи.
– Та не репетуй, Оксано. Можливо, і в тебе ділянка неправильно виміряна. Тож теж доведеться наново розмітку робити… – втихомирював її Іван.
– Нічого не знаю. Як стояв тут паркан, так і стоятиме. А будете тутечки порядкувати, не посоромлюся – й коцюбою «пригрію». Ставте паркан на місце, поки я ще за нею не пішла.
З огляду на войовничу позицію сусідки чоловіки вирішили, що краще залишити її у спокої. Забрали кілка, так-сяк притулили назад трухлявий тин. Врешті необхідну площу зафіксували за рахунок довжини – наприкінці городу ген-ген луків – аж до самої річки.
Через тиждень Іван знову навідався в село: з весною і подвір’я, і садок, і навіть город рясно вкрилися травою й бур’янами. Поки косив та порядкував, невимушено замилувався квітучими яблунями та грушами, на повні груди дихав їхнім п’янким ароматом. І так йому стало добре та затишно. Став згадувати, як малим бігав знайомими стежками, гойдався на гойдалці під старою грушею, яку йому змайстрував дідусь. Допомагав мамі заганяти неслухняних курчат у хлів…
З того часу чоловік все частіше поспішав до рідного дому. Затим і зовсім сюди переїхав. З сусідкою скоро й помирилися. Не раз підсобляв їй у господарстві. А довгими літніми вечорами обіч паркану стали розповідати одне одному про своє життя-буття, про мрії та погляди, уподобання й звички.
Десь у цих розмовах, у поглядах очей, у доторках рук ненароком і зародилося кохання. А наступної весни від того старого паркану, що розділяв обійстя закоханих, і сліду не залишилося. На широкому подвійному обійсті – мир та злагода. Оксана з Іваном порядкували в його оселі, а в будинку навпроти мешкає мама жінки. Вона, на радість обом, стала на ноги та знову поволі повертається до господарювання.
З початком великої війни в Україні Іван одним з перших подався до військкомату та нині боронить країну зі зброєю в руках. Вдома на нього з нетерпінням чекають теща, дружина та… півторарічний Максимко.
