25 лютого 2022-го старша донечка Світлани Герко (тоді ще Геродничої) Карина збиралася їхати до Дніпра. На плацу університету внутрішніх справ, в якому навчалася, мало бути шикування курсантів. Та світанок 24-го повідомленнями, що одне за одним з’являлися у телефоні, перевернув усе з ніг на голову. «Минеться, – заспокоювала себе Світлана. – Наша Новопетриківка Волноваського району, що на Донеччині, подібний шок переживала в 2014-му. Але ж обійшлося: селом наша техніка їхала, та вибухи-спалахи були далеко». Ввімкнула телевізор. Шок змінився ступором. 17-річну донечку й 13-річного сина Єгора будити не стала. А що їм сказати? Вчителька хімії й педагог-організатор, вона помчала до школи: директор зібрав колектив, щоб облаштувати-підготувати заклад до прийому людей, чиї домівки вже бомбили, хто вже зазнав страшного болю втрат.
«Ми виносили парти, замінюючи їх на ліжка, – пригадує Світлана Андріївна, – зносили постіль, засоби гігієни й продукти, відшуковували життєвонеобхідні ліки тим, хто заледве вирвався з пекла в одних капцях на босу ногу. І в найстрашнішому сні не могло привидітися, що вже за кілька днів ми теж, як оці знедолені жителі Волновахи, зі шматками білої тканини у руках, відраховуватимемо кожну мить до порятунку, віра в який щомиті слабшала, бо кожна секунда несла в собі смерть».
Вам також може сподобатися
Кадри не з фільму
Вчителі встановили графік чергувань у школі. З кожним днем у селі ставало все гірше. Не стало хліба. 27 лютого на картку прийшла остання зарплата. Банкомати не працювали. В магазинах налякані земляки хаотично розмітали полиці. 3 березня кляті орки підірвали в селі мости. В Світланиній з дітьми домівці тріснуло вікно. «Не йдіть сьогодні на зміну», – 5 березня директор набрав жінку, яка якраз із колегою-сусідкою йшла до школи. Вибухало вже зовсім поруч. В сусідній Старомлинівці точилися важкі бої. Автоматні черги не вщухали. З їхнього затишного дому біля річки виднівся будинок, що горів на горбі. Не стало світла, щоб піймати телефонний зв’язок, доводилося лізти на горище. Зник інтернет, дріт якого тягнувся з Волновахи. Вирішили іти до Світланиної неньки, що жила за кілометр. У тої інтернет був з Вугледару. Світлана взялася за роботу в ноутбуці. «Нас крило градами, а я продовжувала працювати, – гортає страшні сторінки об’ємної книги зболеного-пережитого. – Мама гукала до погреба. Тремтіла хата, горіло село… У погребі було повно закруток, прилаштуватися нам, чотирьом, ніде. Прибрали там, щоб раз по раз ховатися. Навіть спати лягали одягнутими, щоб швидко добігти до льоху. А прилітало майже безперервно».
Не стало інтернету й у неньки. Вийшли зі сховку, щоб нагодувати кішок, що лишилися вдома, взяти бодай якісь речі й глянути, в якому стані дім. «Виходим, – розповідає не фільм, а бувальщину, – вздовж вулиць обірвані дроти, з асфальту стирчать штирі, будинки без дахів і дверей. Сіро. Димно. Порожньо. Не витримало серце колеги – зупинилося, коли намагалася врятувати своїх чотирьох діток. Похоронили її в садку – до кладовища ж не довезеш».
Економили дрова, розраховували продукти. Коханий доньки, що боронив країну в складі 53-ї бригади, наполегливо вмовляв виїздити, бо навіть наявність у тої форми й значка передвіщало біду. Вагалися.
Якось біля будинку зупинилися наші Захисники. Світланина ненька винесла їм супу. «Не треба, – скромно відмовлялися. – Бо часу їсти тут не маємо. Не забирати ж з каструлею». «Беріть, хлопчики», – благала по-материнськи. «А хліба не маєте?». Винесла ще хліба і горіхів.
Розірвали біле простирадло
«А 8 березня, – веде далі співрозмовниця, – так було сонячно й срібно-сніжно. Нетривалу тишу дуже страшно пронизав гул літака, що неприродно низько летів. Два скиди тоді на наше село. Зупинилися наші бійці, запитали, чи злякалися, і дістали із кишень цукерки. Ми відмовлялися, просили, щоб собі лишили, та вони наполягли: «У вас діти», – й помчали. Знесилені, коли втишилося, стояли біля вікна. Побачили, як, почепивши білі простирадла, виїздять староста й директор школи з родинами. «Беріть, що треба, – гукнули на прощання. – Ми поїхали». І в ту мить переляканим поглядом син зазирнув в самісіньку душу: «Мамо, а ми що, тут усі помремо?». Ніби хтось труханув: вона мусить врятувати дітей. Та як? Доньчина подруга, котрій вдалося вийти на зв’язок, просила вмовити її батьків і разом виїздити. Вмовила і їх, і свою неньку, й ще сусіди підтяглися. У дітей були зібрані наплічники. Сама ж похапцем схопила документи, ноутбук і… чомусь улюблені замшеві чоботи. 15 людей у бусику, зокрема однорічне немовля, й дві автівки з людьми позаду. Вчепили білі простирадла. Минули школу, в якій промайнуло стільки щасливих буднів. Там було повно військових. Далі – все сіре, обгоріле, купа ґрунту. У бусику обірвався бак. Вернутися назад – без шансів. Прив’язати нічим – єдине біле простирадло розірване. Хтось згадав про паски безпеки. Чим розрізати? У неньки знайшлися манікюрні ножиці. Водій і його 17-річний син якось його прив’язали. Автівки, що йшли з нами, зрозуміло, відірвалися. А ми повзли з тим прив’язаним баком, у будь-яку мить в нас могли поцілити. Обабіч доріг, що стали суцільним полем-місивом, в якому заблукав досвідчений водій, жахали: військова техніка, що догоряла, обгоріле тіло в цивільній автівці. В сусідньому селі більшість хат зруйновані, купа трупів на дорозі у самому центрі. А у Великій Новосілці, що за 30 кілометрів, люди ще ходили спокійно, до них тоді ще пекло не дійшло. «Вивозь сім’ю!» – коли вдалося піймати зв’язок, прохала сестриного чоловіка. Вони жили у тому ж селі.
Куратор Карини знайшов квартиру для курсантки і її рідних-друзів. Тож, волею долі таки вирвавшись з пекла, як мовиться, віддихались в Дніпрі. Розуміючи, що треба рухатися далі, попрямували до Городенки, що на Івано-Франківщині.
Спершу щирі городенці прихистили їх у садочку, забезпечивши всім необхідним. Затим в іншому. Потім поселили у спеціально відведеному-облаштованому закладі дошкільної освіти у Сороках. Результатом таких переїздів стало чимало нових направду дружніх стосунків. «Дізнавшись, що наш будинок повністю розграбували, земляки, які були з нами, вирішили повертатися, щоб вберегти роками нажите, важкою працею зароблене. Ми ж з мамою і дітьми залишилися», – розповідає героїня нашої оповіді.
Склала доля пазли
Якось, коли в громаду приїхали аніматори й психологи з благодійного фонду, щоб порозважати дітей, Світлана попросила дозволу доєднатися до творчого колективу. Бо чотири місяці, що сиділа без роботи, вимушено залишивши позаду усе-усе, що мала, чим жила, спогадами виїдали зсередини й заганяли в депресію. З цього волонтерства й почалася, так би мовити, кар’єра – в «Карітасі Коломия». Організаторські й педагогічні здібності дипломованої вчительки не залишилися непоміченими. Тож їй запропонували працювати помічницею вчителя з інклюзивними дітьми. Нині її особливі учні, яких взяла у першому класі, третій закінчили. Робота з ними спонукнула жінку вступити навчатися на психолога, використавши ваучер від центру зайнятості. А ще Світлана Андріївна працює фахівцем з соціальної роботи у Центрі життєстійкості. Очолює раду внутрішньо переміщених осіб. Свого часу серед чималої кількості конкурсантів виграла грант на власнорозроблений проєкт щодо організації сімейного дозвілля для місцевої дітвори і її батьків. Щиро зізнається, що неабияк кайфонула від роботи з дітьми за три місяці роботи в цьому напрямку.
Ця місцина, ця низка подій, хай трагічних, обернулася для жінки й неймовірною прихильністю долі. У травні 2023-го, зайшовши в автобус, щоб їхати за сином до табору відпочинку, жінка вирішила сісти на те ж місце, що сиділи, коли його туди відвозила. Утім, побачивши там камуфльовані баули, розташувалася поряд. Василь же, за іронією долі, мав їхати зі шпиталю, де лікувався після поранення, на день раніше. Через підступний нуль – нуль в квитку у графі відправлення – переплутав числа. Слово за словом. Чорна кава, яку ніколи не пила без молока, з його рук була неймовірно смачною. Бійця на зупинці зустрічала мама. Вже попрощавшись, знову підбіг до Світлани, поцілував у щічку й, продиктувавши номер телефону, попросив його набрати. Жінка називає нині законного чоловіка своїм подарунком на день народження, що відзначала за кілька днів.
Після реабілітації Василь боронив землю поблизу рідної домівки Світлани. Важка контузія знову вклала на лікарняне ліжко. Нова знайома, телефонне спілкування з якою займало кожнісіньку вільну хвилинку, поїхала до нього у запорізький шпиталь. Коли прогулювалися тамтешнім дубовим гаєм, чоловік зробив жінці пропозицію. «Ми лиш півтора місяці знайомі. У мене двоє дітей», – знітилася. «Будуть моїми», – запевнив.
Весілля запланували на серпень 2023-го. Утім у середині липня при черговому штурмі-зачистці Захисник отримав серйозне поранення, що спричинило інвалідність. Його направду тоді дивом врятувала каска. Поїхала до коханого в Кропивницький. У шпиталь. Як же він хотів негайно розписатися. Проте документів при собі не мав: йдучи на завдання, залишив командиру. Заледве дочекався, поки той перешле. Відмовився того дня від крапельниць, забрав документи, взяв кохану і повів до РАЦСу.
Родина Герків нині винаймає квартиру у Городенці. З їхньої домівки орки зробили перевалочну базу. Василь працює охоронцем в одному з агрохолдингів. Карина закінчила виш і працює за фахом на сході. Єгор цьогоріч закінчив школу. Ненька Світлани продовжує плекати квіти. Хай і на новому місці, не біля рідної домівки, за якою так сумують. «Я дуже хочу повернутися в рідне село після Перемоги, – зізнається Світлана Герко. – Мрію його розбудовувати. Прагну притулитися до стін своєї школи. Але дуже сподіваюся більше ніколи не зустрітися з тими людьми, які ще 23 лютого 2022 року розгортали український двоколор, а невдовзі вчили гімн росії».
