Як же Наталя впрошувала брата взяти з собою на позицію телефон, бодай один, мовляв, а раптом що. «Заборонено, – відчеканив чітко стрілець-санітар, який пройшов навчання спершу в Словаччині, затим – в Лондоні. Перед першим бойовим виходом запевнив, що все буде добре. Й несміливо додав: «Як же я вас усіх люблю». «Ти тільки себе сокоти», – благала сестра. Так на Закарпатті звучить вищий прояв «бережи». Це було в неділю, 3 листопада 2024-го. «А в понеділок я їхала на роботу, – пригадує Наталія Остапенко, яка вже десятиліття працює в Чехії, – і стало так важко дихати, сльози лилися самі. Закрадалося невикорінюване відчуття незворотного, та я гнала його від себе. Я ж розуміла: він мусить прийти, стільки ж бо мав мрій і задумок, планував одружитися. А в середу зателефонували з України, що на моє ім’я прийшло сповіщення, що Микола зник безвісти. Не уявляла, як сказати мамі, яка живе в Угорщині… Наступної доби вже були вдома. Десятки установ, протокольні процедури, ДНК… Чекати бракувало сил. Чіплялися за будь-яку соломинку. «Був страшний артобстріл. Він навряд чи лишився живим», – лунало найфатальніше від побратима, номер якого роздобула, як мовиться, в попелі. «Він живий. Просто йому зараз дуже складно, він в якійсь занедбаній хатинці», – вхопилася ненька за слова ясновидиці, до якої примчала в пошуках порятунку». В неділю вранці Наталія приїхала назад до Чехії, а ввечері мусила повертатися: її Миколу, з яким змалку нерозлийвода, яким, хоч і старший на п’ять років, завжди опікувалася (діти зростали з бабусею й дідусем – ненька ж бо мусила горбатіти на заробітках, аби її кровинки нічого не потребували), везли додому. На щиті.
33-річний стрілець-санітар Микола Остапенко героїчно загинув під час захисту батьківщини на околицях населеного пункту Миколаївка Покровського району на Донеччині.
«Коля народився в росії, – розповідає сестра. – Хто знав тоді, що вона ж, клята, його й уб’є? Коли йому п’ять сповнилося, переїхав з ненькою до її батьків у Тячів, що на Закарпатті. Бабуся з дідусем й бавили нас, бо мама змушена була, щоб нас з братом на ноги підняти, їхати на заробітки. Коля зростав напрочуд спокійним. У підлітковому віці, щоправда, як більшість хлопчаків, примудрявся знайти пригод на свою голову. Проте з кожної виходив вдало, відбувшись то зламаною ногою, то іншою травмою, вважаючи себе везунчиком. Він був настільки добряком, що й мухи точно не образив би. Усім завжди поспішав на допомогу, залишаючи на задвірках власні комфорт і потреби».
По закінченні школи й здобуття фаху комп’ютерника юнак з золотими руками ремонтував найскладнішу техніку, велосипеди, перемотував мотори. У всьому толк знав. Згодом змінював робочі місця. Останнім стала авторозбірка. В свої 19 (коли за дідусем минулася й бабуся) за заробітчанським хлібом рвонула й Наталя. І хоч сестра з ненькою просили, щоб й Микола їхав за кордон, категорично відмовлявся. Мовляв, тут дім, улюблений собака. «Треба втікати, Колю», – наполягала сестра з початком повномасштабного вторгнення. «Ніколи такого не буде!» – констатував сухо.
«Ми з мамою приїхали, коли Коля вже був у Львові на навчаннях, – розповідає сестра. – На побачення дали рівно годину. Такий він гарний був в військовій формі! Його забрали до армійських лав, не давши й доби на збори. Це був червень 2024 року. Ми наполягали на повторному ВЛК. Адже свого часу завернули зі строкової служби через проблеми зі здоров’ям. І документ необхідний куди слід написали. Через пів року після загибелі прийшла відповідь, що все зроблено в межах закону».

На зустріч матері з сином дали годину
Микола згодом навчався в Словаччині, тоді опановував фах стрільця-санітара в Лондоні. Там й забезпечили тих, хто мав би надавати першу допомогу на полі бою, необхідними амуніцією-спорядженням. Так тішився сучасній, оснащеній за всіма вимогами санітарній сумці… Хто зна, чи встиг хоч нею скористатися: оборонець загинув під час першого бойового завдання.


Йому так личила військова форма
…Коли прийшло перше сповіщення, Наталя раз по раз набирала брата, вірячи, що все ж послухав і взяв з собою той телефон. Коли ж, після другого, треба було їхати в морг на впізнання, щиро вірила і молилася: хоч би помилка. Адже навіть братовій приснився із словами: «Мене там нема». «Вдих-видих, – гортає жінка найстрашніше пекло зболеного. – А там – таки він. Просто спить. «Вставай, Колю», – просила. Не чув».
А вірний собака, який з першого дня його мобілізації віддано чекав біля хвіртки, приречено ліг в узголів’ї труни, пролежав до ранку і безнадійно вийшов у двір. Нині він живе у наших добрих друзів.
«Брат снився мамі, сниться родичам, – ніяк не тамуються найгіркіші в світі сльози втрати. – А мені чомусь ні. Я ж так мрію, аби сказав мені у сні, як він там, чи все у нього добре».