– От холера! І звідки ж вони дізналися? – собі під носа пробурмотіла баба Мотря, коли побачила, що в бік лісу неквапом чимчикували сусідські дівчата Олька та Галька. Вона вже третій день сиділа в засідці розлогих кущів, що в приліску, та «косила» ножем купки сірувато-жовтеньких опеньків. Пильнувати їх почала ще тижні два тому. Дбайливо прикривала сухим листям – подалі від людських очей.
Під обід Мотря тільки повернулася з міста, куди вдосвіта вирушила, щоб продати вчорашній лісовий урожай. Відра старанно замотала хустками – подалі від людських очей. А вже на торгах так-сяк відмахувалася на прискіпливі питання купців: «де збирали?», «у лісі чи на вирубці?», «далеко звідси?» і подібні.
Найбільше 82-річну жінку обурювали закиди, мовляв, чому так дорого продає. «Я знаю, де безкоштовно – їдьте в ліс та й самі назбирайте», – огризалася.
Опеньки, по-суті, завершують річний заробіток Мотрі. З ранньої весни і до пізньої осені вона мусить заробити і скласти копійчину, щоб вистачило дров на зиму заготовити, заправити газ у балони, виорати город та на інші потреби: ліки, харчі, за електрику розрахуватися… Адже на саму пенсію у трохи більше трьох тисяч гривень багато не пристараєшся.
Возила на базар квіти, букети «котиків» до Вербної неділі, березовий сік, який сама навчилася добувати з дерев. Ще затемна до гаю вирушала з великими пластиковими пляшками, поки сільські дітлахи не встигли позливати її здобуток. А вже як суниці підуть – не видно Мотрі вдома ні вранці, ні ввечері – все ягоди збирає. І хоч пальці вже давно покрутив артрит, досвід та хватка і досі відчуваються. Затим гриби пильнує. Знає всенькі місця, де вони водяться. Ніхто в селі не може обігнати Мотрю у тихому полюванні. Здається, самі лисички, чи білі, чи рижики лише її дочікуються під листячком та біля пеньочків…
А ще вона вміє плести найкращі букети з трав і ягід на Спаса. Їх сама заздалегідь вишукує по між’яр’ях та прилісках, на берегах та порослих бур’янами людських городах. Найбільший букет неодмінно дарує церкві, куди щонеділі поспішає на молитву…
Єдина донька її померла ще замолоду від важкої хвороби. А чоловік ще до того повіявся за спідницями. Мотря від усіх своїх бід «лікувалася» важкою працею у колгоспній ланці. Гірко плакала ночами та на полі – подалі від людських очей. А коли вже на пенсію вийшла – не могла сидіти склавши рук та шукала різних підробітків.
– Та щоб вам! – продовжувала сопіти, побачивши, як спритно сусідки почали шарудіти в корчах неподалік, вишукуючи опеньки.
Щоб ознаменувати свою присутність та подалі відвадити непроханих гостей, Мотря почала голосно шурхотіти опалим листям. Та дівчата, побачивши знайомі шапочки грибів, голосно гукають: «Добридень, бабусю! Боже помагай».
– Добрий, добрий. Казали Боги, щоб ви звідси йшли, – знову собі під носа бубонить Мотря і намагається пришвидшитися, наскільки можуть дотягтися до грибочків її скрючені пальці.
Піднята вгору пилюка від сухого листя, яке жінка з якоюсь жагучою люттю грабає в усі боки, врешті потрапила їй в рота і носа. Мотря не витримала та почала голосно чхати і кашляти. Через сльози і соплі втратила попередню вправність. Ситуацію намагалася виправити кінцями своєї картатої хустки, що звисали з-під бороди. Проте це аж ніяк не допомагало.
– Бабусю, ходіть-но сюди. Тут такий пеньок знайшли, що на трьох вистачить, – гукнули сусідки, дивлячись, яка біда сталася з Мотрею.
Не в змозі більше дихати пилом, а відтак – шукати гриби, Мотря таки здалася та, чіпляючись спідницею за колючі кущі ожини, пішла в бік Галини та Олі. Скоро ж електричка. Що повезе до міста?
Дівчата підсобили Мотрі дозбирати кошик та навіть допомогли донести вадку ношу до обійстя. Як би там не було, вона була доброю і, коли тримала корову, завжди ділилася молоком з сусідами.
«У неділю неодмінно помолюся за цих дівчат. І буду просити Господа, щоб пробачив мені гріхи. Дарма ж я так… Ліс великий – усім вистачить. А ще – зроблю та подарую навесні їм найкращі букети», – для себе вирішила Мотря.
