Четвертий рік повномасштабної війни. Він же дванадцятий з моменту, відколи орківський чобіт підступно вдерся на нашу землю. Море крові, океани сліз, безвимірний пекучий біль. І на порозі зимових свят, що з діда-прадіда віють казкою, огортають феєричністю і непохитною вірою в диво, у багатьох українців закрадаються сумніви: варто чи не варто святкувати, як відзначати, як не зробити боляче родинам, котрих осиротила війна. Тобто відчуття провини вступає в поєдинок зі справедливим бажанням дотриматися праотчих традицій, подарувати дітям й собі хай нетривке відчуття щастя.
Професійними порадами у цьому плані поділилися з читачами «Сімейної газети» сімейні психологині Анна Гралюк і Інна Грош.
Вам також може сподобатися
«З війною, – констатує Інна Грош, – кожен українець спіймав, як мовиться, свій стан замороження. І, зрозуміло, будь-яке святкування однозначно здавалося неможливим. Попервах. Адже життя стало на паузу. З четвертим роком повномасштабного вторгнення кожен усвідомив, що, попри умови, попри біль і, на жаль, втрати, життя все ж триває. А традиції – це основа, яка дає фундамент виходити з того стану, в якому немає енергії, сили і турботи про себе».
Чи маємо право святкувати – подумають багато – якщо загинув кум, товариш, сусід, в його родині горе? «Відчуття провини з’являється не тому, що ми робимо щось погане, а тому що ми чутливі, – стверджує Анна Гралюк. – Але провина не допомагає ні тим, хто воює, ні тим, хто втратив. Це відчуття тільки знебарвлює нас і забирає сили, які зараз так потрібні. Найголовніше – не уникати. Люди, які пережили втрату, дуже гостро відчувають, коли їх оминають. Але їм так само боляче, коли хтось намагається «розвеселити» або втрутитися в їхній процес. Тому надважливо розуміти і в жодному випадку не порушувати кордони. Якщо дружина втратила чоловіка, вона цілком має право побути наодинці. Тут, знову ж таки, кожному надважливо не силувати себе робити так чи інакше, варто до себе дослухатися і вчинити так, як хочеться».
Якщо ж в родині є діти, то жінка мусить заради них дотриматися бодай елементарних традицій святкування. Власне діти й є тим ресурсом, що даватимуть силу жити.
Що стосується оточення, то святкування має бути, так би мовити, м’яким. Зрозуміло, що не лише без нині заборонених гучних салютів й феєрверків. Якщо ви прийшли до родини, яка зазнала втрати, важливо розпочати святкування з хвилини мовчання. Показати, що ви пам’ятаєте, що ви розумієте, що також сумуєте. Слід бути толерантним і стриманим. Тут ніколи не відомо, що може тригернути травмовану втратою людину: чи страва на столі, чи пісня, чи жарт, чи погляд… Не лізти зайве в душу, не задавати зайвих питань. На кшталт: «Ти вже можеш веселитися? Ти вже не горюєш?»
Якщо в родині недавня втрата, рідним і близьким слід обговорити-домовитися між собою, як почергово ненав’язливо підтримувати. Бо зрозуміло, що гучні й велелюдні застілля їм ще сильно ятритимуть рану, що до болю кровоточить. В цьому випадку краще приходити порізно, приносити смаколики, щоб поїсти разом… «Ми не відміняємо реальність горя, але й не відмовляємося від ресурсів, які допомагають вижити: тепло, близькість, традиції, світло, діти, сімейність», – стверджують спеціалістки.
Існують й невизначені втрати. Родини зниклих безвісти щосекундно очікують, вірять й бояться почути найфатальніше. Але і їм варто впустити в душу свято.
Якщо ділити суспільство на цивільних і військових, аналізують психологині, то не варто мучити себе докорами, мовляв, допоки хтось воює, я не маю права на веселощі. «Ми немало співпрацюємо з Захисниками, – діляться фахівчині, – і повірте, кожен з них скаже, що для того вони й там, щоб ми тут мали право на нормальне життя, в тому числі й на свято».
І вже не має права на несвяткування родина, в якій зростають діти. Хай навіть, на жаль, війна забрала найближчих. Свято для дитини – це місце, де її нервова система відпочиває. Жити – не означає забувати!
Анна й Інна справедливо зауважують, що в період війни лиш вдосконалилися й потужніше відновилися наші праукраїнські традиції, а ще ми навчилися цінувати кожну мить, проведену в родині. Тому не шукаймо ідеального рецепту, не займаймося самоїдством чи виправданнями, дозвольмо собі проживати все, що відчуваємо. Будьмо уважними до себе й до ближніх; будьмо милосердними, але не нав’язливими. Нехай нестерпний біль утрати не забере в рідних бажання сідати за Різдвяний стіл. Пам’ятаймо: кутю на столі споконвіку для чогось, вірніше, для когось залишали.
Дай Боже нам якнайшвидше Переможної куті.
