«Так хочу онучки, – нічні розмови батька з єдиним сином, який приїхав з фронту у кількаденну відпустку, затягнулися, – я б їй кіски заплітав і бавив». «На все свій час, тату, і на дружину, й на дитину», – відповів і вкотре підкреслив, що перед тим як створити сім’ю, попри те, що в батька великий будинок в обласному центрі й у матері добротне житло, в якому зростав, мріє збудувати власний дім, неодмінно в селі. Власне через цю мрію свого часу залишив педагогічну стезю, на котрій мав чимало здобутків, потужну кар’єру фізкультурника, затятого спортивного організатора, й подався у будівельники.
Війна розпорядиться по-іншому. «Я не кричатиму, пустіть», – впросився в працівників моргу тато, коли привезли кровинку на щиті з місцини, котру в часи АТО боронив сам. Впізнав. Та досі продовжує шукати в кожному оборонці того, хто був сенсом, змістом, власне самим життям… За кошти, що таки наскладав на будівництво домівки, батьки придбають рації і мавіки для його підрозділу. За виплати, що отримають, зведуть храм. З в рази більшим запалом продовжить свою потужну діяльність батько – ветеран АТО, відмінник освіти, знаний волонтер. Аби таким чином, запевняє, врятувати життя хоч чиєїсь дитини. Бо його сину, Юрію Мигуну із Вінниччини, назавжди лишилося 29.
Вам також може сподобатися
Батьки, обидвоє вчителі, змалку прищепили хлоп’яті любов до всього українського, вміння правильно трактувати історію, а ще – людяність, порядність, волелюбність. Юрасик змалку часто приїздив від матері зі Щасливої, що на Липовеччині, до батька у Вінницю. Павло й Світлана розлучилися, коли хлопчику було чотири. Проте зуміли зберегти гарні дружні стосунки.
«Я придбав тут старий будинок, – гортає сторінки іще щасливого, не зруйнованого війною життя Павло, – звів новий. Юрасик мені допомагав. По закінченні школи він вступив до педагогічного вишу, тож жив вже у мене. Перевівшись на індивідуальну форму навчання, викладав у рідній школі, яку закінчив, фізкультуру. Об’єднавши друзів, залучивши спонсорів, зі шкільного підвалу побудував-облаштував-оснастив всім необхідним великий спортзал. А з недіючих сільських приміщень створив сучасний спортивний комплекс – з тренажерами, необхідним спорядженням. Ще старшокласником організував сільську футбольну команду, що завжди перемагала у районних конкурсах. А ще Юрасик з дитинства займався туризмом: їздив як учень у всі туристичні конкурси, змагання, походи, а згодом возив і своїх учнів. Не раз був лауреатом козацької Джури. Тривало поєднував вчительську роботу з посадою інструктора з фізичної культури Липовецької міської ради… Ну а потім завзятий майстровитий будівельник з будинків перейшов на будівництво доріг».
О п’ятій ранку того фатального 24 лютого бригадир сказав хлопцям, які будували дорогу на Чернігівщині, роз’їжджатися по домах. На той момент відмінник освіти України Павло Мигун уже викладав Захист України у Вінницькому ліцеї № 29, де директором хрещений батько Юрія, Микола Барчук. За плечима непоборного патріота були Майдан і нелегкі дороги АТО. Командиром бойової машини піхоти у складі другого батальйону 72 бригади півтора року боронив Волноващину. «Учні мені допомогли відновитися», – зізнається. Повернувшись у 2016-му, завідуючий відділом біології Вінницької обласної станції юних натуралістів започаткував національно-патріотичний проєкт «З Україною в серці». А у ліцеї № 29 Павло Мігун, що нині заслужено має Грамоту Верховної Ради України, очолив волонтерський центр «Ти не один», славетний на всю Україну.
…Приїхавши, Юра одразу доєднався до батька, якого, до слова, уже відправили із військкомату, хрещеного й когорти однодумців. У школі тоді розмістили близько трьох сотень військових. Ви ж пам’ятаєте перші дні війни. Тож треба було їх і забезпечити, й укомплектувати, й нагодувати. Їздили по селах, збирали, закуповували, заохочували, доставляли…
До того ж Юрій згуртував й очолив у рідній Щасливій команду тероборонівців. Вчив хлопців військових премудростей, адже строкову службу, що проходив у Десні за стандартами НАТО, молодший сержант закінчив військовим інструктором. 18 березня того ж 22-го Юрій Мигун гордо доєднався до лав 35 окремої бригади морської піхоти. Невгамовного, всевміючого, всюдисущого, навдивовижу енергійного, невтомного й моторного, його охрестили «Енеєм». Вправний сапер брав участь у визволенні і зачистці Херсона, за що нагороджений медаллю за бойові заслуги перед Україною. «На Донеччині він напористо, коли не вистачало людей, долучався до штурмового підрозділу», – гортає сторінки, що мали б сповнювати гордістю, а так болять, батько. – Слов’янськ. Мар’їнка… Такий дивний збіг долі, – зі всіх сил намагається все ж по-чоловічому втамувати сльозу тато, – я захищав Волноваський район, а згодом і Юрасик потрапив сюди у зачистку, після визволення Старомайорська. І там загинув».
«Еней» зв’язувався з батьками постійно, бодай плюса скидав чи відео. «Евакуація», – скинув татові відео з котиком на плечі в понеділок, 10 червня. «Слухай, – ділився з кумом, – у нього дуже втомлений погляд, хоч і посміхався. Я після того відео всю ніч проплакав. Передчуття? Він раніше зізнався, що практично не сплять: завдання на завданні». Друг заспокоїв, мовляв, просто втома. «Я бачив його втомленим не раз, – міркував риторично, – адже впродовж життя так важко гарував». А у вівторок телефони батьків приречено мовчали. Павло обдзвонював хлопців. Волонтер, що об’їздив всі деокуповані населені пункти й чи не всі позиції, знав багатьох, в тому числі синових командирів. Світлана не знаходила місця й раз по раз набирала Павла. Так тривало кілька найдовших у житті батьків днів. «До мене прийшли з військкомату», – захлиналася сльозами ненька. Потім батька набрали з частини. «Це сталося 14 червня 2023 року, – пекуча сльоза зрошує обличчя й важким накипом нашаровується в серці. – Юрасик йшов першим. Позаду нього 12 побратимів. А в окопах зачаїлись вагнерівці. І з Юрасиком зав’язався ближній бій. Хлопці відійшли. Наступного дня взяли підкріплення, зачистили позиції і… забрали тіло нашого сина… Небаченим велелюддям з ним прощалися в мене вдома, у Вінниці, затим на площі у Липовці, потім в Щасливому, у Світлани, його відспівували сім священників».
У Щасливому, яке так прагнув розвивати, на найгіркіші в світі виплати, нехай їх Бог не дасть нікому, батьки закінчують добудовувати церкву Юрія Переможця. Козацька будівля з дерев’яних зрубів у формі хреста на 60 поклонних місць уже зведена. Облагороджена територія хизується висадженими трояндами, магноліями. Храм міг би вже приймати прихожан. Утім ще виготовляються золоті ворота до вівтаря: вони будуть у формі тризуба (ручна робота – різьба по дереву – замовлена в автентичного гуцульського майстра). Тому перші молитви за душі невинно убієнних прозвучать у храмі навесні, на Святого Юрія. Ще на території батьки планують встановити меморіальний знак усім, кого клята війна ротувала до небесного війська.
…«Коли ми із кумом, директором ліцею, в якому працюю, на дев’ятий день загибелі Юри поїхали до хлопців з його підрозділу, до мене стали дзвонити друзі, рідні, колеги зі словами підтримки, – розповідає осиротілий батько. – Всі зізналися, що думали, що я не переживу цієї непоправної втрати, бо син для нас зі Світланою був усім на світі, власне усім світом». З тих пір він ще більше сфокусувався на волонтерстві. Небайдужа шкільна родина 29-го Вінницького ліцею, вчителі, й учні, й батьки, об’єднавши довкола себе чимало освітніх закладів, небайдужих підприємців, охоче, активно й невтомно допомагають наближати Перемогу. «Захищають Україну батьки 118 наших учнів. Перейшли до небесного легіону 42 випускники, – констатує з болем. – Тому ця війна мусить стосуватися кожного».
Поїздки на фронт, що сягнули пів сотні, кожна з яких локально об’єднує до десятка позицій. Павло Петрович щиро дякує ровесникам сина Олександру Лісовському й Ярославу Мельнику, які щоразу їдуть з ним, кермують, ризикують. Бандеролі поштою, придбання й ремонт автівок і обладнання, виконання найпотрібніших й далеко не дешевих замовлень. Справжній волонтер вдячний кожному, хто поруч, хто донатить, придбаває, впрягається. Колегам, батькам, учням і тій команді старшокласників, що сортує й підписує по підрозділах потрібне…
Якого ж неспіввимірного болю завдала цій родині ця війна! В яку ж непоборно-потужну силу перетворився цей нестерпний біль, що не зламав. А з неба янголом тепер щомиті дивиться й підтримує найдорожчий, найрідніший, той, чиї риси, хоч бачили тіло, досі шукають у хлопцях.
