Після Лютневої революції 1917 року поневолені російською імперією народи почали свій шлях у боротьбі за незалежність. Першою самостійність задекларувала у грудні 1917 року Фінляндія. Другою, 22 січня 1918 року, проголосила незалежність Українська Народна Республіка (УНР). За ними – країни Балтії, Південного Кавказу та Польща. Разом з тим у жовтні 1917 року владу в москві захопили більшовики. Й вони розгорнули гібридні війни проти держав, утворених на теренах колишньої російської імперії. З особливим завзяттям взялися за окупацію України, називаючи це, як і сьогодні в умовах повномасштабної війни, її «звільненням». Спочатку «визволителі» захопили Харків, проголосивши там Українську Народну Республіку Рад. Невдовзі почали повномасштабний наступ на Київ під гаслом «нас там нєт», яке популярне у росіян й досі.
Й тоді, як і сьогодні, Україна звернулася по допомогу до Заходу. Першими визнали українську незалежність і надали військову підтримку Німеччина та Австро-Угорщина. Згодом доєдналися інші країни. А російська пропаганда діяла за незмінним сценарієм: мовляв, такої нації як українці не існує. Тоді Симон Петлюра, тодішній головнокомандувач армії Української Народної Республіки, запропонував, що відкрити Україну західній Європі потрібно через культуру. І вирішили відрядити у Європу Український хор. Їхати хористи планували до Парижа, де мало відбутися засідання Паризької мирної конференції – найбільшого дипломатичного конгресу в Європі, де лідери держав-переможців у Першій світовій війні збиралися кроїти мапу повоєнного світу. На цій конференції, як обіцяли Україні західні політики, мало вирішуватися і питання її міжнародного визнання.
Вам також може сподобатися
Микола Леонтович, автор всесвітньовідомого «Щедрика», працював тоді в Міністерстві освіти у відділі мистецтві УНР. Разом з Олександром Кошицем та Кирилом Стеценком вони заснували державний хор – Українську республіканську капелу, керівником якої став Олександр Кошиць. Саме цей колектив мав через українську пісню розповісти світові про Україну і довести, що українці – самобутня нація, яка має право на незалежність. 4 лютого 1919 року хор УНР вирушив на захід. А наступного дня армія російських окупантів вдерлася до Києва. Прем’єрний виступ хору Олександра Кошиця відбувся 11 травня 1919 року у Празі. В цей день «Щедрик» Миколи Леонтовича вперше прозвучав за кордоном. Пісня одразу зірвала овації.
Симпатія до українського фольклору пробудила, як і сподівався Симон Петлюра, цікавість до самої України. Відомий чеський диригент Ярослав Кржічка, котрий раніше не поділяв прагнення України до незалежності, після концерту хору у Празі писав у журналі Hudebni revue: «Українці прийшли й перемогли. Я думаю, ми мало про них знали й тяжко кривдили, коли несвідомо й без інформацій з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським. Саме наше бажання «великої і неподільної росії» є слабким аргументом проти природи цілого українського народу, для якого самостійність є всім, як була колись і нам».
Концерти хору й надалі відкривали західній публіці Україну. Багато критиків усе активніше підтримували українців у боротьбі за самостійність. «Українська Республіка прагне відновити свою незалежність, – писав кореспондент швейцарської газети La Patrie Suisse. – А тому вирішила наочно показати, що вона справді є. «Я співаю, отже я існую» – потверджує вона. А співає вона дивовижно».
Аж через дев’ять місяців після від’їзду з Києва, 3 листопада 1919 року, Українська республіканська капела прибула до Парижа, де 6 листопада українські співаки теж отримали купу схвальних відгуків. Втім, незалежність України західний світ не визнав.
А ось «Щедрик» набув всесвітньої популярності. За два роки європейських гастролей хор Олександра Кошиця виступив у 45 містах 10 країн Західної Європи як культурний амбасадор України. За цей час в іноземній пресі вийшло близько 600 рецензій з відгуками про Україну й українську культуру. «Щедрика» переклали англійською, французькою, німецькою, польською, чеською, фламандською та іспанською мовами. Пісня стала голосом українського народу в боротьбі за незалежність. 1936 року з’явилася англомовна версія Carol of the Bells.
Доля композитора, автора «Щедрика» Миколи Леонтовича, на жаль, була не такою щасливою, як доля його колядки. Він був вимушений переховуватися від терору росіян в окупованому Києві. Згодом покинув столицю і оселився на Вінниччині. Разом з сім’єю йому довелося бідувати: йому, дружині та двом донькам не вистачало елементарного – їжі й одягу. А у січні 1921 року радянські агенти підступно вбили композитора в будинку його батьків на Вінниччині.
…Минуло більше ста років. І росія знову намагається знищити українську державність, вбиваючи українців, руйнуючи житлові будинки, медичні, освітні й культурні заклади, знищуючи цілі міста і села. Музична школа у Покровську, в якій працював Микола Леонтович і яка носить його ім’я, змушена була евакуюватися у Дніпро. Так само, як й історичний музей, який містить експозицію, присвячену композитору. І цієї зими, наперекір усьому, знову звучить «Щедрик». А це означає, що можна знищити будівлі, спалити документи, архіви, але мелодія живе у серцях, у пам’яті поколінь. І доки ми пам’ятаємо своє минуле, свою ідентичність, нас не здолати!
