Незрадливу любов до неба й літаків єдиному сину прищепив батько, військовий льотчик. Непоборну жагу до волелюбства й непідробну безстрашність зростила у внукові бабуся – легенда Другої світової, вправна зенітниця, яка вісімнадцятирічною стала на захист Вітчизни, дійшла до Берліна й удостоїлася багатьох нагород. Надзвичайним сенсом забарвили життя кохана дружина й донечка, у якій не чув душі. Професійність й відповідальність, стрімко ведучи кар’єрними сходами, оберталися визнанням й гордою славою. Проте, представляючи Україну на міжнародних конференціях (як-от у Чехії, де обмінювалися досвідом користувачі L-39), захищаючи повітряний простір країни під час відповідальних заходів (як-от парад до Дня Незалежності у столиці), приймаючи надвідповідальні й точні рішення під час посадки бойових літаків (про що знімало сюжети українське телебачення), вміючи вести за собою курсантів й бути для них мудрим наставником та прикладом для наслідування, начальник безпеки польотів відмовлявся від пропонованих керівних посад. Запевняв, що паперово-кабінетна робота не для нього, бо аж надто закоханий в небо. Льотчик-винищувач Дмитро Коломієць назавжди оселився в улюбленім небі того фатального для всіх українців світанку – 24 лютого 2022 року. Він героїчно відвернув на себе вогонь ворожої авіації, виконуючи завдання на літаку L-39. Так він свідомо забезпечив відхід бойової групи. Про безсмертний подвиг льотчика-винищувача, підполковника, якому одразу заслужено присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка», гордо сповістили вкраїнські й світові медіа. І тільки рідним довелося відчути кожнісінькою клітиночкою, як же невикричано болить гордість, як не рубцює плин часу рани, як до нестерпу хочеться просто побачити найріднішу у світі усмішку і притиснутися до сильного надійного плеча. А він би стільки навчив онука, про якого так щиро мріяв. Втім Мирончик народився у серпні 2025-го, коли дідусеві відкривали меморіальний знак на місці загибелі: в селі Кринцілів, що на Хмельницькій Городоччині.
Батько Дмитра льотчик Валерій Іванович
Вам також може сподобатися
Мама з Дмитриком
«Задивлявся на неї зі школи»
Дмитро народився в Білій Церкві. В родині військового льотчика й адвокатки. Оскільки служив батько в Озерному, хлопчик тут закінчував гімназію. Змалку активно займався спортом, плаванням, сплавами на байдарках. Найулюбленішими іграшками й конструкторами, звісно, були літаки. Найцікавішими – походи з батьком на його роботу. Тож вибір майбутньої професії навіть не обговорювався. Обдарований юнак з червоним дипломом закінчив Чернігівське авіаційне училище.
З красунею Людмилою вже дипломованого льотчика познайомив спільний друг. Направду вони жили в сусідніх домах і навчалися в одній школі. «Я задивлявся на неї з середніх класів. Вона, на три роки старша, на мене тоді не звертала уваги», – зізнається в одній з доволі частих довірливих розмов Дмитро доньці Уляні. «Він полонив мене одразу, як познайомили нас, – не приховує Людмила. – Високий, статний, атлетичний, інтелігентний, вихований, начитаний, дотепний жартівник, щирий, добрий і людяний, мужній і справжній, такий, що без роздумів підставить плече».
За три роки після одруження, у 2001-му, лелека подарував щасливій сім’ї донечку. Як же Дмитро її леліяв, як обожнював! Уляна з усмішкою, яку викликають найщемніші у світі спогади, спростовує міф про те, що військові строго виховують своїх дітей: «Він складав зі мною конструктори і робив деревця із дрібних бісеринок. Вчив їздити на велосипеді й авто… Завжди вірив в мене. Навіть більше, ніж я сама. Попри неймовірну зайнятість, тато постійно знаходив час для нас із мамою. Ми любили подорожувати. І Україною, і світом. Автівкою і велосипедами. Батьки (моя мама – вихователька в дитячому садочку) якось безмовно, власним прикладом, прищепили мені глибокий патріотизм. Я навіть в Джурі завжди брала участь. Влітку ми сім’єю ходили на озеро. Взимку відвідували каток. На Різдво й Великдень їздили до бабусь із дідусями. А на всі мої дні народження татусь прикрашав багатьма кульками мою кімнату і обвішував її фото, роблячи своєрідну презентацію прожитого року. А коли я вступила до Київського політехнічного інституту (Уляна – магістр інформаційних систем і технологій, – авт.), зустрічаючи, він підіймав мене й кружляв-кружляв».
Які ж вони щасливі були разом
Дівчинка щовечора, бувало, до півночі виглядала, коли ж татусь повернеться додому й, навіть не знявши форми, яка йому так пасувала, розповідатиме їм з ненькою про небо й літаки. Адже наполегливий пілот освоїв Су-27, МіГ-29, L-32, L-39… «Я назавжди запам’ятала, як він, абсолютно безстрашний, одного разу зізнався, що було трохи лячно, коли в літака тріснув ліхтар й почалося обледеніння», – ділиться донька Героя. Коли трапилася нагода летіти на транспортному літаку (бо ж завжди літав на винищувачах), взяв із собою доньку, щоб відчула тяжіння неба.
Дмитро Валерійович мав золоті руки: в усьому знався, зі всім справлявся. Навіть у вільні хвилини хендмейдом займався. Змайстрував дружині дерев’яну шкатулку із дротяним павучком на ній. Любив тішити рідних. «На мамине п’ятдесятиріччя, якраз за рік до повномасштабки, – такий дзвінкий голос донечки сповнюється ностальгійним сумом, – ми з татом приготували сюрприз: замовили велике кафе, запросили всіх родичів. Тато надрукував їй смішний постер, повигадував підписи прикольні. Він дуже був дотепником. Мене навчив спілкуванню через жарти. Ми зробили мамі фільм… Планували тоді, як будемо святкувати татових 50. Але вже не судилося. А ще щовосьмого березня тато неодмінно дарував нам із мамою квіти й рафаелки. А восьмого березня 2022-го ми його хоронили. Швиденько і зовсім без почестей: рідне небо пронизували ворожі літаки…»
«Тату, а що як війна?»
В середині лютого 2022-го, коли вже всі трубили про можливу велику війну, Уляна запитала в батька, який весь час по-чоловічому заспокоював рідних, що буде, якщо все ж настане. Він не приховав, що на такий випадок у них є інструкція, вони виведуть літаки з аеродрому у потрібні локації. Донька хотіла впевнитися, що батько не сяде за штурвал, бо там є достатньо льотчиків. «Ні, доню, я полечу», – відповів стримано, спокійно і чесно.
«23 лютого, – долистує сторінки прожитого до найнестерпнішого розділу, який так підступно й підло розділив життя на до і після, донька Героя, що ідентично – напівсирота, – я була по роботі у Львові. Тато з мамою в Озерному. Він якраз забрав її з роботи, вони їхали за покупками. Ми зідзвонилися й наговорилися утрьох. А вдосвіта у мене ледь волосся не стало дибки від новин, що відкрила в телефоні. Набирала батька. Телефон мовчав. Мама відповіла не одразу. Потім повідала, що тата викликали на роботу близько півночі. Збирався настільки швидко, що пакетик чаю в його філіжанці залишився незапареним… Востаннє, переступаючи поріг, він обернувся й усміхнувся. Найімовірніше, для того щоби саме ота, найрідніша у світі усмішка, закарбувалася у пам’яті коханої до скону».
«Я, напевно, бачила тата, – скаже донечці ненька. – Над хатою пролетіло чотири літаки».
…А далі – тиша. Страшна й така, що рвала душу, тиша. Надія. Хитка і така хвороблива. А потім небо, його улюблене небо, розрядилося страшною звісткою. Спершу на тому фатальному місці знайшли його військовий офіцерський квиток. Затим співпало ДНК. Потім похорон. І щоденний шлях до його могили. З улюбленими смаколиками. Щоб, як все, по-сімейному.
…Для Уляни з Людмилою було надважливо побувати на місці, де все сталося. Знайшли очевидців. Ті розповіли, що збиття відбулося у небі: тож донизу летіли дрібненькі осколки. Знайшли ще деякі деталі літака, що рясно всіяли усенький ліс. Рятувальник повів углиб. «Я дуже хотіла знайти щось татове, рідне, – дівчина мужньо стримує сльозу. – І майже біля знаку «Подільські Товтри» натрапила на його сплющену строщену флешку. Я знаю, тато усвідомлював, що робить. Він мені не раз у сні пояснював, що відбулося й чому саме так. Він пожертвував своїм життям свідомо. І без роздумів – і вдруге, й в п’яте – вчинив би так само».
Залужний вручив найвищу нагороду Героя дружині й доньці
На тому місці прилаштували прапор. А згодом, сконтактувавши з Сатанівською селищною радою й залучивши частину, рідні встановили меморіальний знак. Втім, на відкриття поїхати не вдалося: у дідуся-Героя народився онук. «Коли Мирону сповниться рік, ми з чоловіком повезем його до того місця, – ділиться планами донька. – А поки я беру сина на кладовище, розповідаю про дідуся. Він відчуває. Бо на його світлини в телефоні реагує особливо оживлено. Тато не встиг познайомитися з моїм чоловіком. Не потримав на руках онука, про якого так мріяв. Проте я точно знаю: він з нами. Бо подає мені чимало знаків. Бо розуміє і підтримує з неба. А так хочеться, щоб на землі».
Він назавжди тепер у своєму любимому небі
