Це був уже дев’ятий Новий рік, який Микола з Іриною та дітьми святкували у своєму незвичному прихистку. Дмитрик навчався вже в дев’ятому класі, а Оленці ледь виповнилося три.
Жінка народилася і виросла у Молдові. У вісімнадцять поїхала на заробітки в Одесу, де й познайомилася з Миколою. Розписуватися на стали. Коли народився син, дороги назад додому вже не було. Та й документи втратили строк на повернення. Так і жили втрьох, змінюючи наймані квартири.
Вам також може сподобатися
Шукаючи підробітку, родина вирушила до Черкас, де провів дитинство чоловік. Батьки пиячили. За борги в них забрали квартиру. Тож Микола з Іриною мусили шукати собі дах над головою. У гуртожиток не поселяли – в жінки не було документів. Орендувати житло не виходило – не мали за що. Врешті давній товариш Миколи підсобив – домовився з головою гаражного кооперативу, щоб здав родині будку, в якій мав сидіти сторож. Внески власники гаражів здавали неохоче, а безкоштовно стежити за порядком ніхто не хотів… А ще – Микола погодився прибирати у масиві.
Нове житло являло собою одну невеличку кімнатку, яка розташовувалася позаду прибудови з панорамним вікном. Саме там колись мав сидіти сторож. А в кімнаті – відпочивати вночі. Звісно, ні води, ні газу. Лише провели світло. Проте родину попередили, щоб не афішували своє перебування там. Тож привчилися жити за темними шторами, що не пропускали світла.
Ірину з простроченим паспортом на офіційну роботу брати не хотіли. Але жінка, щоб хоч якось допомогти чоловікові утримувати родину, домовилася з мешканцями багатоповерхівок неподалік, що митиме під’їзди.
А щоб Дмитрик зміг відвідувати школу, батько дав хабара начальнику гуртожитку, щоб той приписав його…
Хоча багато хто знав, що у будці живуть люди, намагалися не лізти їм у душу та не заважати. Бачили, як ті збирають воду з ринв для побутових потреб. Як хлопчик повертається зі школи та тишком проковзує за темну завісу-штору. Інколи хтось залишав поруч з їхнім житлом іграшки, шкільний рюкзак, харчі… І тихо їхав або йшов собі далі.
Дмитрик був дуже здібним хлопчиком. Добре вчився, брав участь у шкільних олімпіадах з математики, хімії та фізики, не раз ставав призером гри у шахи. Але найбільше захоплювався футболом. Значна частина килимка, що висіла над його ліжечком, барвила численними медалями.
Коли на світ з’явилася Оленка, її тихий, але дзвінкий плач не могли заховати ані хлипкі двері, ані темні занавіски. Люди стали приносити і залишати біля дверей будки то дитячий візочок, то пакет з одягом для малюка, то овочі чи фрукти… Бувало, навіть кілька купюр просовували крізь щілину в вікні. Бо знали – не відчинять. Та й не візьмуть із рук – не жебраки.
…Коли Дмитрику прийшов час отримувати паспорт, тато дуже хвилювався, що виникнуть проблеми через прописку та відсутність житла. Весь був наче «на голках». Проте домовився, все владнав. Дитина отримала перепустку в доросле життя. Хлопець вивчився на лікаря, на роботі зустрів свою долю.
Виросла й Оленка. Вийшла заміж. Подарувала батькам двох онуків. Всі мешкають в селі, де придбали хатину.
Нині Дмитрик та Оленчин чоловік тримають оборону на Донеччині. Рідні щохвилини чекають звісточок від них. Моляться за їхнє здоров’я, мир і Перемогу України.
Самотня будка й досі на своєму місці. На в’їзді в гаражний кооператив. Двері закриті на зігнутий цвях, вікна, як і колись, тісно завішані темними шторами. Про те, що багато років тут жили люди, нагадує хіба що залишена на підвіконні скляна вазочка зі штучними червоними маками…
