Про історичну постать та визначну особистість кінця XVIII – початку XIX століття Ігнація Сцибора Мархоцького, котрий жив та розвивав частину території в так званих ушицьких ярах Центрального Поділля, відомо не так багато. Про його існування, на щастя, нагадують подорожнім музей у Миньківцях та залишки споруд його Миньковецької держави – унікального явища в історії України.
Про нього, найзагадковішого графа, розпитали в історика, краєзнавця та активного громадського діяча Володимира Захар’єва, котрий вже багато років досліджує життя і діяльність, неординарну спадщину, яку залишив по собі колишній поміщик-реформатор, і, що цікаво, живе в одному приміщенні з музеєм, переїхавши торік до Миньковець з Хмельницького.
«Ніхто достеменно не знає, коли саме народився шляхтич Ігнацій, – каже Володимир Анатолійович. – Але точно – в середині ХVIII століття у містечку Тарноруда між Сатановом та Волочиськом на Збручі. Його пращури були з доволі потужного і відомого роду, а один із прадідів свого часу навіть брав участь у поході на москву, про що він описав у книзі, яка дотепер популярна серед польських патріотів. Але його дідусь не мав таланту до господарювання та бізнесу, тому Ігнацієвому батькові Міхалу довелося працювати превентовим писарем, або по-сучасному бухгалтером в магната Чарторийського, а дядьку Войцеху – брати в оренду чужі маєтки і доглядати їх як адміністратору».
Швидше за все, хлопчик отримав освіту вдома. Однак мав хист поліглота, тож з часом освоїв близько десяти мов. Читав і перекладав з англійської, польської, німецької, французької та навіть з давньоарамейської…
На фото: Ігнацій Мархоцький відмінив кріпосне право ще у… 1804 році, за кілька десятиліть до його скасування загалом.
Коли Ігнацію було десять років, батько його помер, а матері було дуже важко виховувати двох синів і трьох доньок. Тож дітей, як тоді велося, забрав під опіку дядько. І, поки він не був одружений, сиротам жилося добре. Але з появою дружини в сім’ї з’явилося ще троє її дітей. І якщо дівчаток вона терпіла, то Ігнація – аж ніяк, бо саме йому за законом мав припасти дядьків спадок, а їй хотілося, щоб він дістався її синам. Тому мачуха робила все можливе, щоб збутися Ігнація з дому чи й зі світу.
«У 1770 році Ігнація віддали в пруську армію, – розповідає Володимир Захар’єв, – де спочатку був солдатом. Коли ж став офіцером, його можливості розширилися. Це сприяло самоосвіті. Він вивчив Римське право, ознайомився із законами Афін, багато читав. Йому припали до душі праці філософів Руссо, Вольтера, Томаса Мора… Після чотирьох років служби дядько викликав Ігнація, щоб нібито врегулювати питання зі спадщиною, проте насправді його обманули. Побачивши ще одну несправедливість, колишній офіцер Пруської армії, котрий не любив неправду, почав доводити свою правоту. Як наслідок, дядько не надав йому крову над головою».
Наступні життєві кроки Ігнація означилися аж у Варшаві, де він давав уроки музики дітям багатих шляхтичів, бо добре грав на скрипці та клавесині, писав музику для релігійних творів.
«Приблизно через сім років дядько знову покликав його додому, – продовжує науковець. – І оскільки Ігнацій не хотів розривати родинні зв’язки та сам шукав примирення, погодився на зустріч. До речі, перед цим він домігся нагородження дядька найвищою для будь-якого поміщика відзнакою – орденом Святого Станіслава, і навіть депутатства у сеймі. Але повернувся в рідні краї не сам – з ним була молода дружина, італійка Ева Руффо, донька королівського кондитера, а не багата польська шляхтичка, як того хотів дядько. Сім’я, звичайно, не прийняла її. Тож молоді змушені були шукати житло у Кам’янці-Подільському. Він влаштувався майором у військовому гарнізоні, де відповідав за постачання. Але через рішуче несприйняття несправедливості, свою принциповість до корупції розрахувався у 1785 році. І знову не вдалося знайти порозуміння з дядьком… І навіть коли після придбання у 1786 році Миньковецького ключа він та мачуха померли, Ігнацій змушений був продовжити боротьбу за спадщину. Тітчині сини на той момент служили чиновниками в судовій системі, тож добитися правди у них було дуже складно».
Однак допитливий від природи Ігнацій краще від них знав давні принципи існування Речі Посполитої і скористався одним з них. Якось зібрав загін жовнірів, з якими приїхав у Миньківці та на центральній площі привселюдно оголосив себе нащадком і законним спадкоємцем, заявивши, що забирає своє силою. При цьому пообіцяв доглядати за маєтностями та справедливо управляти. І ніхто не посмів відібрати його право.
«Свого слова він дотримав – невдовзі віддав грішми те, що належало брату і сестрам, розрахувався з дядьковими боргами і з 1790 року став втілювати в життя головні свої ідеї: просвітництво та надання волі кріпакам. З часом назвав своє землеволодіння Миньковецькою державою, унікальний устрій якої дивував та дратував різні структури повітової та губернської влади. Проте надихав її жителів», – каже Захар’єв.
Оскільки до кінця 1793 року ця територія була під владою Польщі, Мархоцького обрали цивільно-військовим комісаром Подільської землі. Він встиг запропонувати спрощений перепис жителів Поділля, поліпшений шлях подолання порогів на річці Дністер, а ще, скориставшись досягненнями відміненої через чотири місяці прогресивної Травневої конституції Польщі, прийняв «Право міста Миньковець». Відтак проголосив 1 січня 1792 року Днем міського права. Відтоді цю подію святкували як найвизначнішу в році. Це рішення сприяло розвитку ремесел, створенню робочих місць, давало більше прав звичайним селянам та представникам єврейства і багато іншого. Тоді ж Мархоцький відкрив друкарню та почав вчити людей грамоті. Перший буквар був надрукований польською мовою. Якщо дитина мала хист до творчості, разом з громадою підтримував розвиток її таланту. Дуже любив та заохочував тих, хто досягав хороших результатів. Закликав на нове місце лікарів, облаштував водолікарню. А коли в краї спалахнула чума, Ігнацій разом із санітарами роздавав людям ліки… Сиріт, інвалідів, яких породила страшна хвороба, граф взяв під своє крило. Навчав їх потрібних у селах спеціальностей, дав роботу на підприємствах, а тим, хто брав шлюб між собою, зводив хату, надавав необхідний реманент.
У 1795 році реформатор відмінив десятину. Замість цього податку люди охоче влаштовувалися на роботу до Мархоцького. На той час в місті розвивалися промислові виробництва – дві суконні та лако-фарбова фабрики, майстерня з ремонту транспортних засобів, з виготовлення анісової олії, цегельний, черепичний заводи, вирощували поташ для пороху, діяли нові прогресивні тваринницькі ферми, папірня та друкарня…
«Доводилося спілкуватися зі старожилами колишньої Миньковецької держави, і не раз чув, як гарна слава про пана та щира подяка за його добре серце передавалися від пращурів до нащадків простого люду», – розповідає Захар’єв.
За словами історика, населення держави жило у місті та 19 селах, частина з яких з’явилася завдяки графу. Для своєї родини Ігнацій створив чотири резиденції: весняну – в Отрокові, літню – в Притулівці, осінню – у Великій Побійній та зимову – в Миньківцях.
Попри численні новації, розвиток «держави», постійну зайнятість Ігнацій із задоволенням брав участь у різних народних гуляннях, обрядах, дотримувався традицій та всіляко заохочував їх зберігати. «Незважаючи на те, що за національністю він був поляком, Ігнацій Мархоцький шанував українські традиції. Особливо – зимового циклу, – каже історик. – Тут відзначали свята Андрія, Маланки, Василя, Миколая, Ганни… Пан любив жартувати, поважав людей, і вони йому віддячували тим самим. Нерідко й сам до них приєднувався. Збереглися спогади прихильних до його реформ панів, які жили по сусідству, що на ці свята Мархоцький запрошував їх до себе, а ряжені в різні костюми місцеві жителі приходили розважити гостей піснями, колядками.
На різдвяно-новорічні свята в кожному селі Миньковецької держави робили гірки, на ставах для потіхи закладали на вісь сани, щоб крутили люд на льоду. Граф обожнював сніжки, штурми крижаних фортець, навіть виділяв призи, бо ж патетично любив часи середньовіччя, а дві своїх резиденції збудував як замки з попередніх славних часів.
На жаль, архів графа Мархоцького та Миньковецької держави, який формувався протягом його життя, зберігся частково. Після його смерті у вересні 1827 року та конфіскації маєтностей у його сина Кароля – учасника Польського повстання 1830-1831 років – щось розібрали приватні колекціонери, більшість же знищили вороги, щоб ніщо не нагадувало про доброго пана, котрий любив своїх сучасників як власних дітей. Але дослідникам все-таки вдається збирати крихти та відновлювати картину життя та діяльність цієї яскравої особистості. І головне, що вони живуть надією… Бо ще не всі архіви перевірено.
Про історичну постать та визначну особистість кінця XVIII – початку XIX століття Ігнація Сцибора Мархоцького, котрий жив та розвивав частину території в так званих ушицьких ярах Центрального Поділля, відомо не так багато. Про його існування, на щастя, нагадують подорожнім музей у Миньківцях та залишки споруд його Миньковецької держави – унікального явища в історії України.
Про нього, найзагадковішого графа, розпитали в історика, краєзнавця та активного громадського діяча Володимира Захар’єва, котрий вже багато років досліджує життя і діяльність, неординарну спадщину, яку залишив по собі колишній поміщик-реформатор, і, що цікаво, живе в одному приміщенні з музеєм, переїхавши торік до Миньковець з Хмельницького.
«Ніхто достеменно не знає, коли саме народився шляхтич Ігнацій, – каже Володимир Анатолійович. – Але точно – в середині ХVIII століття у містечку Тарноруда між Сатановом та Волочиськом на Збручі. Його пращури були з доволі потужного і відомого роду, а один із прадідів свого часу навіть брав участь у поході на москву, про що він описав у книзі, яка дотепер популярна серед польських патріотів. Але його дідусь не мав таланту до господарювання та бізнесу, тому Ігнацієвому батькові Міхалу довелося працювати превентовим писарем, або по-сучасному бухгалтером в магната Чарторийського, а дядьку Войцеху – брати в оренду чужі маєтки і доглядати їх як адміністратору».
Швидше за все, хлопчик отримав освіту вдома. Однак мав хист поліглота, тож з часом освоїв близько десяти мов. Читав і перекладав з англійської, польської, німецької, французької та навіть з давньоарамейської…
На фото: Ігнацій Мархоцький відмінив кріпосне право ще у… 1804 році, за кілька десятиліть до його скасування загалом.
Коли Ігнацію було десять років, батько його помер, а матері було дуже важко виховувати двох синів і трьох доньок. Тож дітей, як тоді велося, забрав під опіку дядько. І, поки він не був одружений, сиротам жилося добре. Але з появою дружини в сім’ї з’явилося ще троє її дітей. І якщо дівчаток вона терпіла, то Ігнація – аж ніяк, бо саме йому за законом мав припасти дядьків спадок, а їй хотілося, щоб він дістався її синам. Тому мачуха робила все можливе, щоб збутися Ігнація з дому чи й зі світу.
«У 1770 році Ігнація віддали в пруську армію, – розповідає Володимир Захар’єв, – де спочатку був солдатом. Коли ж став офіцером, його можливості розширилися. Це сприяло самоосвіті. Він вивчив Римське право, ознайомився із законами Афін, багато читав. Йому припали до душі праці філософів Руссо, Вольтера, Томаса Мора… Після чотирьох років служби дядько викликав Ігнація, щоб нібито врегулювати питання зі спадщиною, проте насправді його обманули. Побачивши ще одну несправедливість, колишній офіцер Пруської армії, котрий не любив неправду, почав доводити свою правоту. Як наслідок, дядько не надав йому крову над головою».
Наступні життєві кроки Ігнація означилися аж у Варшаві, де він давав уроки музики дітям багатих шляхтичів, бо добре грав на скрипці та клавесині, писав музику для релігійних творів.
«Приблизно через сім років дядько знову покликав його додому, – продовжує науковець. – І оскільки Ігнацій не хотів розривати родинні зв’язки та сам шукав примирення, погодився на зустріч. До речі, перед цим він домігся нагородження дядька найвищою для будь-якого поміщика відзнакою – орденом Святого Станіслава, і навіть депутатства у сеймі. Але повернувся в рідні краї не сам – з ним була молода дружина, італійка Ева Руффо, донька королівського кондитера, а не багата польська шляхтичка, як того хотів дядько. Сім’я, звичайно, не прийняла її. Тож молоді змушені були шукати житло у Кам’янці-Подільському. Він влаштувався майором у військовому гарнізоні, де відповідав за постачання. Але через рішуче несприйняття несправедливості, свою принциповість до корупції розрахувався у 1785 році. І знову не вдалося знайти порозуміння з дядьком… І навіть коли після придбання у 1786 році Миньковецького ключа він та мачуха померли, Ігнацій змушений був продовжити боротьбу за спадщину. Тітчині сини на той момент служили чиновниками в судовій системі, тож добитися правди у них було дуже складно».
Однак допитливий від природи Ігнацій краще від них знав давні принципи існування Речі Посполитої і скористався одним з них. Якось зібрав загін жовнірів, з якими приїхав у Миньківці та на центральній площі привселюдно оголосив себе нащадком і законним спадкоємцем, заявивши, що забирає своє силою. При цьому пообіцяв доглядати за маєтностями та справедливо управляти. І ніхто не посмів відібрати його право.
«Свого слова він дотримав – невдовзі віддав грішми те, що належало брату і сестрам, розрахувався з дядьковими боргами і з 1790 року став втілювати в життя головні свої ідеї: просвітництво та надання волі кріпакам. З часом назвав своє землеволодіння Миньковецькою державою, унікальний устрій якої дивував та дратував різні структури повітової та губернської влади. Проте надихав її жителів», – каже Захар’єв.
Оскільки до кінця 1793 року ця територія була під владою Польщі, Мархоцького обрали цивільно-військовим комісаром Подільської землі. Він встиг запропонувати спрощений перепис жителів Поділля, поліпшений шлях подолання порогів на річці Дністер, а ще, скориставшись досягненнями відміненої через чотири місяці прогресивної Травневої конституції Польщі, прийняв «Право міста Миньковець». Відтак проголосив 1 січня 1792 року Днем міського права. Відтоді цю подію святкували як найвизначнішу в році. Це рішення сприяло розвитку ремесел, створенню робочих місць, давало більше прав звичайним селянам та представникам єврейства і багато іншого. Тоді ж Мархоцький відкрив друкарню та почав вчити людей грамоті. Перший буквар був надрукований польською мовою. Якщо дитина мала хист до творчості, разом з громадою підтримував розвиток її таланту. Дуже любив та заохочував тих, хто досягав хороших результатів. Закликав на нове місце лікарів, облаштував водолікарню. А коли в краї спалахнула чума, Ігнацій разом із санітарами роздавав людям ліки… Сиріт, інвалідів, яких породила страшна хвороба, граф взяв під своє крило. Навчав їх потрібних у селах спеціальностей, дав роботу на підприємствах, а тим, хто брав шлюб між собою, зводив хату, надавав необхідний реманент.
У 1795 році реформатор відмінив десятину. Замість цього податку люди охоче влаштовувалися на роботу до Мархоцького. На той час в місті розвивалися промислові виробництва – дві суконні та лако-фарбова фабрики, майстерня з ремонту транспортних засобів, з виготовлення анісової олії, цегельний, черепичний заводи, вирощували поташ для пороху, діяли нові прогресивні тваринницькі ферми, папірня та друкарня…
«Доводилося спілкуватися зі старожилами колишньої Миньковецької держави, і не раз чув, як гарна слава про пана та щира подяка за його добре серце передавалися від пращурів до нащадків простого люду», – розповідає Захар’єв.
За словами історика, населення держави жило у місті та 19 селах, частина з яких з’явилася завдяки графу. Для своєї родини Ігнацій створив чотири резиденції: весняну – в Отрокові, літню – в Притулівці, осінню – у Великій Побійній та зимову – в Миньківцях.
Попри численні новації, розвиток «держави», постійну зайнятість Ігнацій із задоволенням брав участь у різних народних гуляннях, обрядах, дотримувався традицій та всіляко заохочував їх зберігати. «Незважаючи на те, що за національністю він був поляком, Ігнацій Мархоцький шанував українські традиції. Особливо – зимового циклу, – каже історик. – Тут відзначали свята Андрія, Маланки, Василя, Миколая, Ганни… Пан любив жартувати, поважав людей, і вони йому віддячували тим самим. Нерідко й сам до них приєднувався. Збереглися спогади прихильних до його реформ панів, які жили по сусідству, що на ці свята Мархоцький запрошував їх до себе, а ряжені в різні костюми місцеві жителі приходили розважити гостей піснями, колядками.
На різдвяно-новорічні свята в кожному селі Миньковецької держави робили гірки, на ставах для потіхи закладали на вісь сани, щоб крутили люд на льоду. Граф обожнював сніжки, штурми крижаних фортець, навіть виділяв призи, бо ж патетично любив часи середньовіччя, а дві своїх резиденції збудував як замки з попередніх славних часів.
На жаль, архів графа Мархоцького та Миньковецької держави, який формувався протягом його життя, зберігся частково. Після його смерті у вересні 1827 року та конфіскації маєтностей у його сина Кароля – учасника Польського повстання 1830-1831 років – щось розібрали приватні колекціонери, більшість же знищили вороги, щоб ніщо не нагадувало про доброго пана, котрий любив своїх сучасників як власних дітей. Але дослідникам все-таки вдається збирати крихти та відновлювати картину життя та діяльність цієї яскравої особистості. І головне, що вони живуть надією… Бо ще не всі архіви перевірено.
