Андрій був першою дитиною у великій та дружній родині Хориків. Мав чотири сестри та три брати. Мама, Ніла Олександрівна, – з Вінниці. Але часто приїздила в село Голосків, що на Летичівщині, до бабусі й дідуся. А коли дідуся не стало, переїхала жити до бабусі, допомагала їй по господарству. Тож і школу закінчила в цьому селі. Тут і долю свою знайшла – Василя Миколайовича. «Чоловік був військовим, проте вже давно працює будівельником, – розповідає жінка. – Я ж закінчила швейне училище та працюю за спеціальністю».
Первісток Андрій народився 27 травня 1998 року. Ніла Олександрівна розповіла, що він був дуже допитливим та вправним. За що не візьметься – все у нього виходило. Тож коли хлопчик побачив і почув у церкві, куди родина часто ходила, оркестр духових інструментів, вирішив також навчитися грати. Музичну школу відвідував у Хмельницькому. Спочатку грав на сопілці. А основним його інструментом став кларнет.
Вам також може сподобатися
«Вчитель дуже хвалив Андрія, – каже мама, – тож після закінчення 9 класу він вступив у музичне училище. Грав і вдома. Особливо, коли мав поганий настрій. Закривався у кімнаті та з головою поринав у музику. А ще навчав молодшу сестричку Настю гри на інструментах».
Після третього курсу Андрій захопився кулінарією. Премудрості приготування страв вивчав у Вінниці. Любив готувати. Особливо, коли нікого не було вдома. «Якось ми були на останньому дзвонику в дітей, приходимо – а Андрій приготував нам «тірамісу». Цей смачний сюрприз ми й досі всі пам’ятаємо», – зізнається мама, і на її очі навертаються сльози.
Коли прийшов час військової служби, Андрій вирішив підписати контракт. Бо хлопці, з якими товаришував, розповідали про строкову службу дуже негативно. Мовляв, за весь час кілька разів тримали в руках зброю.
«Він казав: «Якщо вже служити, то так, щоб уміти воювати». І навіть нам не зізнався, що пішов до військкомату підписувати контракт. Повідомив вже, коли записався до 80-ої десантно-штурмової бригади, яка дислокувалася на Львівщині. І навіть про те, що Андрій двічі побував у зоні АТО/ООС, ми дізналися випадково. Він не хотів, щоб ми хвилювалися», – розповідає Ніла Олександрівна.
Хлопець не розчарувався у своєму виборі. Йому дуже сподобалася військова справа. У перші роки навіть наголошував, що після завершення контракту в липні 2022 року підпише новий. Але коли востаннє приїздив додому в січні того ж року, вже сумнівався, каже мама. Жінка здогадувалася, що син закохався. Тож, можливо, будували спільні плани… «Якось натякнув, що має бізнес-план, але поки не буде нам повідомляти деталі, – знову і знову повертається у минуле Ніла Олександрівна. – Оскільки полюбляв готувати та йому це вдавалося дуже добре, я припускала, що мрія була пов’язана з відкриттям сімейного ресторанчика».
Перед повномасштабним вторгненням Андрій зі своєю частиною перебував на півдні України. Мама згадує, що зв’язок із ним був дуже поганий. Інколи телефонував, заспокоював, казав, що все добре, що не можна часто користуватися телефоном. А за кілька днів до великої війни попросив тата спалити всі його армійські фото, військову форму, словом, усе, що видавало б його причетність до служби. Пояснив це тим, що рідним загрожуватиме смертельна небезпека, якщо раптом почнеться війна і у місто прийдуть окупанти. Батьки не наважилися це зробити. Не вірили ні у війну, ні в те, що ворог зможе дійти так далеко…
Про те, що почалося вторгнення, 24 лютого жінці повідомив Василь Миколайович. Вранці в повітрі вже витало якесь напруження, проте потрібно було зібрати доньку з чоловіком до Вінниці, де ті мешкали, менших дітей – до школи, й самим зібратися на роботу… Тому новини ніхто не проглядав. А коли вже дізналися, намагалися зв’язатися з Андрієм. Але зв’язку з ним не було. «Він сам набрав мене десь о дванадцятій, – каже мама. – Вперше сказав, що всіх нас дуже любить, і додав: «Все добре. Ми зараз ідемо на завдання. Ти не телефонуй. Я сам, коли повернуся, зателефоную». І відтоді аж до 2 березня ми нічого не знали про Андрія. Телефонували, шукали в соцмережах, донька зв’язалася з побратимами. А вони здивовано запитали: «Вам що, ще нічого не сказали? Андрій так і не повернувся з того завдання. Нас накрили градами під Новою Каховкою. Коли приїхала евакуаційна машина, Андрій ще був живий. Вже дорогою ми почули, як медик сказав: «Хорик — усе…»
У свідоцтві про смерть Андрія чомусь вказане 26 лютого. Тіло бійця забрали аж на Львівщину. За допомогою побратимів родині вдалося поховати його лише 29 березня 2022 року. На похорон тоді прийшло чи не все село. Відкрити труну рідним не дозволили.
«Мій біль ніколи не минеться. Звичайно, рана в душі покрилася тоненькою скоринкою, але знаєте, щоразу, як на вулиці пригальмує якась машина або хтось постукає зненацька у хвіртку, я мимоволі здригаюся в надії. Раптом – Андрій? Я ж востаннє бачила його живим… І не бачила… іншим», – знову тамує подих мама.
Сили жити далі та триматися на цьому світі, витерпіти материнський біль і тугу допомагають рідні. Діти не відходять від неньки ні на мить. Підтримують, допомагають, розуміють, пробачають… Дуже допоміг впоратися з бідою психолог, з яким жінка майже рік спілкувалася онлайн. Бо мусила прийти до тями, щоб продовжувати свій материнський шлях.
Посмертно Андрія Хорика нагородили орденом «За мужність ІІІ ступеня». А на Голосівській сільській школі встановили пам’ятну табличку. Нині на ній вже четверо її випускників…
