Народилася майстриня в Одесі. Проте невдовзі разом з батьками та братом переїхала на Херсонщину. «З дитинства я полюбляла малювати, шити, вишивати, створювати щось гарне та корисне, – почала свою історію Світлана Мацюта. – Можливо, надихнула на створення прекрасного моя мама, яка інколи сідала за швейну машинку. А можливо, підштовхнуло те, що батьки не мали такого вже достатку, тож на іграшки не завжди вистачало коштів. І мені думалося: «От виросту, буду шити іграшки собі та на продаж…»
Ще навчаючись у Херсонському державному університеті на факультеті культури і мистецтв, Світлана на пів ставки влаштувалася в місцевий театр, де працює й донині. Цьогоріч жінка відзначатиме 20-ліття своєї творчої діяльності. Каже, чого лишень не довелося малювати, клеїти, ліпити, шити… І кожна з цих робіт – унікальна та неповторна. Всіх і не згадати. Яскраві враження залишилися від створення декорацій-картин до вистави «Фіалка Монмартра», величезної кулі з пап’є-маше для постановки «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері…
Світлана вийшла заміж, нині в подружжя підростає синочок-другокласник.
«У 2014 році, коли російські війська вперше прийшли на нашу землю, війна від нас була далеко. Принаймні, ми так вважали, – ділиться спогадами жінка. – А от вранці 24 лютого 2022 року вона буквально постукала в наш дім. Ми прокинулися від звуків вибухів. Окупанти наносили удари по аеродрому в Чорнобаївці. Було дуже страшно. Дуже швидко рашисти увірвалися в наше місто. Весь час в окупації було враження, що ми перебуваємо у в’язниці. Навіть не могла змусити себе зайвий раз вийти на вулицю, пройтися магазинами… Коли запаси продуктів закінчувалися, нам дуже допомагали колеги з мого театру. Незважаючи на окупацію, він продовжував працювати. І та зарплата, яку я отримувала на той час, хоч і з затримкою, давала змогу мати певні засоби для виживання».
Двічі родина намагалася виїхати з окупованого Херсона. Перший раз зламався автомобіль, який евакуйовував. А коли вдруге домовилися і вже прийшли з речами на посадку, перевізник, який ввечері за квиток просив чотири тисячі гривень, підвищив ціну до семи.
«Ми подумали, що якщо віддамо всі наші заощадження лише за квитки, лишимося ні з чим, коли потрапимо до Кривого Рогу. Тож мусили вийти з автівки та повертатися додому. Перевізник зрозумів, що ми не будемо платити, і вирішив піти іншим шляхом: запропонував мені з дитиною безкоштовну поїздку. Але ми відмовилися, бо хотіли бути разом. Вже пізніше нам розповіли, що транспорт, в якому були маленькі діти, легше проходить блокпости…» – розповіла Світлана Мацюта.
Іграшки жінка почала шити давно. Підшуковувала різні викройки в інтернеті, купувала необхідні матеріали. Здебільшого купували їх через соціальні мережі.
«В окупації це ремесло врятувало мене від постійного стресу і тривоги, стало наче рятівним колом у щоденних жахіттях, – каже жінка. – Мені хотілося шити, щось створювати. Іграшки складала у шафу. Потім попросили пошити котиків у медичній формі. Їх передала працівникам швидкої допомоги, лікарень Олешок. Людям вони дуже сподобалися».
Після восьми місяців окупації Херсон нарешті знову став українським. За словами Світлани, стало легше жити, вільніше дихати. Попри постійну небезпеку через обстріли, родина лише раз, торік навесні, ненадовго виїжджала з рідного дому до знайомих. Проте повернулися, бо тут – робота, своє житло. Винаймати його в чужій стороні та через брак роботи там Світлана з чоловіком не наважуються більше покидати Херсон.
На фото: Для військових Світлана розписувала гільзи та тубуси від пускових установок. Фото з домашнього архіву майстрині.
«Коли дуже стріляють, ми переходимо в коридор, – ділиться досвідом жінка. – На артилерію ми не реагуємо: снаряди летять кілька секунд, тож ніхто нікуди не встигне сховатися. Коли летять КАБи, у нас є хвилини чотири. Щоб потрапити в наш обладнаний підвал, потрібно спуститися з четвертого поверху, обійти будинок та спуститися вниз. Звісно, за цей час ніхто не встигне… Тож залишається лише коридор».
Коли Світлана не на роботі та позаймається з сином, сідає за найулюбленішу справу. В її руках народжуються півники, курочки, гуси-гусенята, курчатка…Всі – з українським колоритом. Деякі ескізи розробила сама. Для створення унікальних іграшок жінці потрібні тканина, наповнювач, голки і різні нитки, ґудзики, фарби… Вишивка гладдю – також ручна, на неї витрачає по кілька годин на кожну. Загалом одну іграшку Світлана створює дні три.
Її красунчики вже є в Голландії, Швеції, Німеччині, інших країнах, а також іграшки охоче купують в Україні. Роботи майстрині волонтери замовляли для аукціонів, на яких збирали кошти для потреб ЗСУ. А також на прохання військових Світлана розписувала гільзи та тубуси від пускових установок.
Кожна робота – унікальна та неповторна. Талановита майстриня вкладає в неї душу. Коли на світ з’являється черговий шедевр, його неодмінно оцінює найперший його шанувальник – син Світлани. Йому дуже подобаються всі без виключення мамині творіння, проте не зраджує своїй божій корівці, яку колись вона пошила виключно для нього.
«Ми вже давно не плануємо надовго, – зізналася жінка. – Максимум – тижні на два. Як і всі українці, мріємо про Перемогу та мир. Дуже хочемо знову побувати на вільному лівому березі Херсонщини та відвідати наш український Крим. Віримо і сподіваємося, що це нам обов’язково вдасться».
