Вам також може сподобатися
Чи не в кожної господині на кухні є сито. Ним вони просіюють борошно, а на велике складають вареники, щоб не злиплися. Також на величезному решеті господарі провіюють квасолю, горох та калібрують зернята соняшника і гарбуза.
Та мало хто знає, що столицею решетарства вважається невеличке карпатське село Липовиця на Івано-Франківщині – одне з найвіддаленіших у Калуському районі. Навколо ліси, гори, за ними – Закарпаття. Перша письмова згадка про Липовицю датується 1592 роком. Місцеві мешканці припускають, що назва села походить від лип, які колись тут росли. А ремесло в них започаткували ще італійці на початку ХХ століття. При в’їзді в село навіть була невеличка фабрика. Мистецтво створення сит та решіт тут передавалося від батька до сина, від матері до дочки.
За добу умільці могли виготовити до 500 виробів.
Директор місцевого ліцею Василь Андрейків каже, що виготовляти вироби в селі вміли навіть діти. Вчилися від старших.
«Колись все робили вручну, – розповідає Василь Михайлович. – Були люди, які вміли змайструвати верстати, на яких розщеплювали деревину для сит і решіт. Вони стояли чи не в кожній хаті. Для основи заготовляли молодий явір, смереку, ялицю, березу чи осику. Головне – щоб стовбур був рівний та гладенький, без ґудзів. Розпилювали його на півтораметрові поліна, а потім акуратно розколювали на дощечки завширшки 10 сантиметрів, які називаються луби. Тоді вже на верстаті за допомогою спеціального вісного ножа розбирали на 3-4-міліметрові заготовки. Нині ті «луби» потрібної товщини можна легко врізати на електричному верстаті, а колись це все робили вручну. Витесані луби прокручували на спеціальній машинці по кілька разів, щоб ставали гнучкими й легко складались у коло. Потім заготовки ставили у піч для просихання. Раніше старожили ще й виварювали ті дощечки в окропі, бо так краще зберігались. Після того як луби скручували у коло та скріплювали, на них натягали сітку та скріплювали обручем, який робили за тим же принципом».
За словами чоловіка, колись, щоб зробити решето, потрібно було більше часу, ніж для сита. Сітку (личу) дерли зубами: один кінець тоненької дерев’яної смужки міцно тримали в зубах і різко відшарпували від себе. Потім ту смужку так шліфували, щоб стала тонка, як папір. Раніше сітку плели з кінського волосся. Зараз так уже мало хто робить, адже необхідний матеріал можна купити.
«Сита й решета у Липовиці виготовляли масово, чи не в кожній хаті, – продовжує Василь Андрейків. – Загалом робота над одним ситом займає хвилин 15. Були майстри, котрі за добу їх робили по 500. Возили до Києва, Харкова, Одеси… А також Білорусі, Польщі. Реалізовували по електричках, на базарах Прикарпаття. За раз могли брати партію до 600 штук, адже сита складалися
одне в одне. Найменше – діаметром 12 сантиметрів, найбільше – 24. Так в одному комплекті поміщалося до 12 виробів. Тоді наш товар користувався попитом, а нині – не дуже, адже вигадали чимало речей, які можуть замінити колишні сита та решета».
Директор ліцею пригадує, що колись решета брали селяни для просушування грибів, фруктів, фермери ними калібрували зерно, їх використовували на будівництві. А для кухні краще годилися сита.
«Якщо колись село жило лише ремеслом, то зараз ним займатися не дуже вигідно. Майстрів, які продовжують давню справу, можна в селі по пальцях перерахувати. Років з десять тому в Липовицю приїздили оптовики і брали сита по три гривні за штуку. А на базарі тоді їх можна було продати за 20. Поступово все більше мешканців села виїжджали за кордон на заробітки. Це і стало сьогодні основним видом діяльності. Майже в кожній хаті хтось та й поїхав за кордон – у Чехію, Польщу, Італію… Але село не вимирає, хати не порожні. Заробітчани повертаються, вкладають гроші у власні обійстя», – каже Василь Михайлович.
У Липовиці нині діє музей, в якому можна ознайомитися з секретами давнього ремесла, подивитися на знаряддя праці, матеріали. Побачити унікальні вироби ручної роботи. Можливо, колись воно знову розквітне та заграє новими яскравими барвами.
