Олена та Микита познайомилися в рідному для обох Соледарі. Створивши сім’ю, мріяли про власне житло. Жінка працювала на місцевому водоканалі, а чоловік після закінчення Слов’янського енергобудівного технікуму рухався кар’єрними східцями у відомому на всю країну державному підприємстві «Артемсіль». Починав слюсарем на місці, яке звільнив для нього його дідусь…
Щоб професійно зростати, став студентом Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Проте закінчувати магістратуру Микиті довелося вже у розпал окупаційної війни, яку розпочали кремлівські посіпаки…
«Лише за два роки до великої війни ми придбали квартиру. Як завжди, з нетерпінням чекали літа, щоб поїхати з дітьми на море, відпочити біля річки… А вдосвіта 24 лютого 2022 року прокинулися від виття сирен, – розпочала свою історію Олена. – Проте як завжди стали збиратися на роботу, старшого сина Івана відправили до школи, а молодшого Іллю відвели до дитсадка. На вулиці відбувалося щось неймовірне – багато містян кудись збиралися, метушилися, вантажили речі… Ми майже дійшли до роботи, проте вирішили повернутися додому. Забрали дітей та зв’язалися з рідними. Думали, що робити далі».
Спочатку соледарці сподівалися, що все це жахіття ненадовго, бо вже мали досвід у 2014 році. Про всяк випадок Олена з Микитою провели в підвал своєї п’ятиповерхівки світло, прибрали, перенесли деякі речі, харчі. Щоб мати куди заховатися у випадку обстрілів. Весь березень чоловік з дружиною ходили на роботу, а діти переважно були у бабусі. Проте фронт ставав все ближчим. І вже 5 квітня Олена з синами та родичами виїхали з Соледара. Чоловіка не відпустили – хоча на підприємстві перестали добувати сіль, він як начальник ремонтно-механічного цеху мусив виконувати свої обов’язки.
«Єдина рідня, яку мали, мешкала на Харківщині. А там було доволі небезпечно. Тож їхали у напрямку Дніпра. По суті – в невідомість. За допомогою волонтерів знайшли тимчасовий прихисток у Городищі на Черкащині. Перших пів року нам надавали безкоштовне житло. Десь через місяць приїхав Микита, а потім моя мама і його бабуся. Почали обживатися на новому місці. Чоловік влаштувався на місцеве підприємство, завод гофротари, Іван пішов до школи, а Ілля – в дитсадок», – каже Олена.
Родина обробляла невеличкий клаптик землі, який їм виділили. Тож деякі овочі і зелень мали свої.
У 2023 році Микита врешті отримав диплом магістра. А 15 січня 2024 року його мобілізували. За словами дружини, він не ховався, казав, що якщо вручать повістку – піде до війська. Хоч був обмежено придатним і за станом здоров’я не був свого часу на строковій службі.
Навчання проходив на Житомирщині, у десантно-штурмових військах. Затим навчався в офіцерській академії в Одеській області. Отримав звання молодшого лейтенанта. Після двох тижнів на фронті, на Покровському напрямку, Микиту перевели в тил, де навчав військовій справі інших. Проте його інструкторський шлях був коротким – близько двох місяців. І знову – на передову. Вибрав собі позивний «Соледар».
«Спочатку вирушив на Покровський напрямок, затим був на Курахівському, – пригадує дружина. – Зв’язок часто був дуже поганим, тож ми переважно переписувалися. Він розпитував про дітей, рідних. Про свої справи розповідав мало. Лише що дуже втомлюються хлопці, що ворог має суттєві переваги в чисельності… Але вони тримаються і позицій не здають».
Олена не раз надсилала коханому домашні смаколики: котлети, голубці, запечене м’ясо, пиріжки… Те, що він дуже любив і чим швидко та зручно було перекусити. Жінка сподівалася, що Микиту відпустять додому на її день народження 13 серпня, проте – не судилося. Не зміг він приїхати і на десяту річницю їхнього шлюбу, яке мали відзначати 27 вересня 2024 року. Лиш надіслав букет хризантем її улюбленого фіолетового кольору…
«30 жовтня я хотіла поїхати до нього, щоб привітати з днем народження, але сказав, що ніхто його не відпустить, – каже Олена. – Він хвилювався за всіх своїх хлопців. Щоб мали що їсти, пити… Ніколи не ховався за їхніми спинами».
14 листопада він востаннє виходив на зв’язок. Попереджав, що буде на завданні, тому деякий час не відповідатиме. І якщо першу ніч дружина ще могла спати, то наступну вже сон не йшов. Постійно брала до рук телефон, перевіряла, чи не з’явилася «друга галочка» під її повідомленням. Це б означало, що він його отримав…
«Я написала одному з командирів, запитала: «Як справи?» А він мені порадив зателефонувати на «гарячу лінію» їхньої частини. Вже тоді в мене з’явилося нехороше передчуття. Але сподівалася, що хоча б поранили… На жаль, у військкоматі згодом вручили сповіщення про смерть», – не може стримати сліз Олена. Побратими розповіли, що її чоловік взяв на себе головний удар, чим зберіг життя своїх хлопців, які отримали поранення.
Поховали Микиту Гладкова на кладовищі в Городищі. Герою назавжди залишиться 33 роки. 14 січня 2025 року його посмертно нагородили орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня.
Нині Олена відкрила петицію про присвоєння її чоловіку звання «Героя України». Бо переконана – він своїм життям та хоробрістю довів, що вартий і заслужив Золотої зірки. Підписати петицію можна за QR-кодом: https://petition.president.gov.ua/petition/240522