Микола Григорович та Катерина Олександрівна вже багато років разом. На Житомирщині, в селищі Ємільчине народилися і виросли їхні двоє синів: старший Олександр та молодший Владислав. Батьки були простими робітниками – чоловік трудився електромонтером, а дружина – швачкою.
Діти змалку знали, що таке праця, бо сім’я тримала чимале господарство, обробляла землю. А коли випадала вільна хвилина, Микола Григорович брав синів на риболовлю. Нею захоплювався сам і привив любов до цієї справи дітям. Не раз всі троє поверталися додому з чудовим уловом, гарним настроєм та захоплюючими враженнями.
Йшов час. Сини виросли, здобули освіту, роз’їхалися хто куди. «Олександр – професійний військовий. З початком російської агресії на сході України в 2014 році став на захист країни, – розповідає Микола Григорович. – І хоча вже мав би вийти на пенсію, донині продовжує нести свою службу. Владислав ще школярем визначився зі своєю професією – дуже полюбляв куховарити. Особливо йому вдавався розсольник. Ми частенько просили його приготувати вдома. Житомирське торговельно-кулінарне училище Влад закінчив екстерном, бо вже отримав повістку. Військову службу проходив з весни 2003 року спочатку на Київщині, затим – на Житомирщині. Вчився на артилериста, в частині служив кухарем».
Півтора року у війську для хлопця не минули марно. У нього з’явилася нова мрія – бути прикордонником. Тож підписав контракт на три роки. Служив у групі радіологічного контролю поблизу кордону з Білоруссю, неподалік Чорнобильської АЕС. Проте, відбувши лише половину терміну, повернувся до цивільного життя. «Вдома влаштувався різноробочим на льонозавод, одружився, – продовжує розповідь батько. – Коли невістка закінчила медичний виш, роботу знайшла в Коростені. Тож вони переїхали жити туди. Влад влаштувався оператором у лісопильній компанії. З часом придбали невеличкий будиночок, розбудовували і ремонтували його, пристосовували для життя. Бо в них вже підростала донечка Антоніна».
Тішилися онучечкою та раділи досягненням дітей і Микола Григорович з Катериною Олександрівною. Допомагали, чим могли, щоразу з нетерпінням чекали до себе на гостини. Але, як і до мільйонів українських родин, в їхній дім також постукала велика війна.
«Ми хвилювалися за старшого, бо як кадровий військовий він з-поміж перших став на захист рідної землі, – каже чоловік. – А у вересні 2022 року повістку отримав і Влад. Одразу ж став збиратися на війну. Приїхав попрощатися… Взимку був на Краматорському напрямку, а потім їхню частину перекинули під Бахмут. Коли і бійці, і техніка доволі вимоталися та вийшли з ладу, їх скерували на відновлення і ремонт на Миколаївщину. А влітку минулого року – знову на Бахмут».
Наприкінці серпня Владислав Заїнчківський отримав десятиденну відпустку. Поїхав до сім’ї. І до батьків на кілька днів навідався. Проте на запитання тата про службу все більше відмовчувався. «Син дуже змінився, – згадує Микола Григорович. – Це вже був не той жвавий життєрадісний чоловік, яким ми його пам’ятали. Певно, багато довелося побачити і пережити в горнилі цієї клятої війни. Тож не хотів нас хвилювати, ділитися наболілим, не хотів травмувати та змушувати хвилюватися за нього ще більше».
Доля та військовий обов’язок знову кликали Влада під Бахмут. Востаннє рідні розмовляли з ним 10 вересня. Як завжди, запевняв, що в нього все добре. І попередив, що йде на завдання, щоб не телефонували.
«12 вересня, Антоніна залишилася вдома, бо захворіла, – знову переживає той моторошний день Микола Григорович. – А коли побачила, що біля їхнього будинку зібралися якісь військові, подзвонила мамі і попросила приїхати. Бо не розуміла, що відбувається. Певне, Оксані, нашій невістці, тоді одразу ж все стало ясно. Потім вона зателефонувала нам…»
Батьківське серце знову і знову стискається від горя і туги. Воно вкотре не може змиритися з такою жахливою втратою. Знову не віриться… Знову неприйняття невідворотного… Напевне, ці сльози вже ніколи й нікому не стерти, не осушити. Хоча здається, що вже всі їх виплакали…
Поховали Героя 17 вересня 2023 року у рідному Ємільчиному на Алеї Слави. Поруч із ним навіки у Небесному Легіоні десятки його побратимів. На жаль… У свідоцтві про смерть Владислава Заїнчківського зазначено: «мінно-вибухова травма, несумісна з життям».
Син часто приходить до батьків уві сні. Але татові – здебільшого усміхненим і радісним від чергової вдалої риболовлі. Влад бешкетує та жартує, як завжди, коли вдавалося упіймати черговий трофей…
Кілька разів на тиждень подружжя ходить на могилу до своєї кровиночки, приносять квіти, розповідають синові новини. Але більше мовчать, занурюючись кожен у свої спогади. Єдиною розрадою у горі для бабусі й дідуся є їхня онучка – копія Владислава. Тож тепер ще дужче виглядають у вікно рідну та до болю знайому голівоньку.
