«Я сьогодні ввечері заступаю на чергування у добровольчий батальйон «Тайфун», – попередив син маму Жанну Зіновіївну. – Тільки ти не хвилюйся і не сварися. Я так вирішив і не можу сидіти вдома, коли в країні війна».
«Ти добре подумав?» – запитала стривожена жінка. «Яка різниця коли? Адже я все одно там буду. Нікуди тікати з України я не буду».
Артур-Артем народився 4 квітня 1996 року в селі Мишковичі на Тернопільщині. Мамі так подобалися два імені, що не змогла обрати якесь одне. Коли хлопчику було два з половиною роки, разом з батьками переїхав у Тернопіль. Згодом у нього з’явився молодший братик Руслан. Жанна Зіновіївна влаштувалася в поліклінічне відділення обласного онкодиспансеру сестрою-господинею. Так склалося життя, що ставити дітей на ноги була змушена сама.
«У початкових класах Артур-Артем захопився велоспортом. Сам записався у секцію, вже потім мені повідомив, – розповіла мама. – Загалом був дуже самостійним, цілеспрямованим. Часто їздив на змагання, займав призові місця. А в старших класах вирішив стати футболістом. І це хобі згодом переросло у щось набагато більше – став капітаном футбольної команди «Смиківці».
Після 11 класу хлопець разом з друзями пішов навчатися в будівельне училище, проте за фахом не працював. У 19 років переніс оперативне втручання, а коли одужав, заробляв на життя різними видами діяльності. Навіть за кордон виїжджав на підробіток. За словами мами, Артур-Артем саме збирався до Франції, але плани перервала війна…
На початок повномасштабного вторгнення рашистів в Україну молодший Руслан працював за кордоном. Проте у березні повернувся, незважаючи на прохання матері залишатися там. «Сказав мені, що він – українець і що повинен бути тут, повинен захищати країну, – продовжує свою історію Жанна Балдюк. – Він ходив шукав, куди записатися. Почав волонтерити, плести сітки, аж поки не потрапив у добровольчий батальйон».
Сини надто хвилювалися за матір. Навіть не дозволяли читати новини. Артур-Артем перевіряв телефон, чи, бува, не відкривала інформацію про справи на фронті. А телевізор невдовзі завезли в село. «Коли була небезпека, вони телефонували і казали, щоб йшла в укриття, – згадує жінка. – Артур-Артем просив брати з собою і домашнього улюбленця – кролика Пушка. Він за всіх дуже хвилювався».
У жовтні 2022 року старший син Жанни підписав контракт. Пішов служити в 95-ту окрему десантно-штурмову Поліську бригаду. Після навчання, у грудні того ж року, вже був на передовій. Через його подвійне ім’я побратими дали позивний «Другий».
Артур-Артем часто розмовляв з мамою, запитував, як пройшов її робочий день, чи ніхто не ображав, чи є вдома світло. Адже знав, що вона любить гортати сторінки в інтернеті, дізнаватися з мережі щось нове, корисне і цікаве…
«Я тебе дуже люблю, мамо», – писав він.
«Востаннє розмовляла з сином 14 січня. Він попередив, що йде на завдання, тому кілька днів може не виходити на зв’язок. Але коли минуло трохи часу і я не чула рідний голос, почала дуже хвилюватися. Телефонувала його друзям, запитувала, чи не зв’язувався з ними… А 23 січня, коли поверталася з роботи, побачила біля свого дому військових…» – не може згадувати без сліз жінка.
У сповіщенні було зазначено, що помічник гранатометника Артур-Артем Харів загинув 20 січня під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Кремінна Луганської області. Хоча його побратими повідомили мамі, що трагедія сталася 16-го. Хлопець дав можливість відступити іншим і сам утримував позицію. Проте його життя обірвав ворожий снайпер.
Поховали Героя на Алеї Слави в Тернополі. Йому назавжди залишиться 26 років. Посмертно Артур-Артем удостоєний ордена «За мужність» ІІІ ступеня. У лютому 2023 року громада міста надала йому звання почесного громадянина Тернополя.
Руслан продовжує служити у війську, постійно підтримуючи матір. Жанна Зіновіївна щодня після роботи йде до свого старшенького. Каже, що біля його могили їй легше. Ніби до нього додому приходить.
«Як друг Артур-Артем завжди був надійним, а як брат – найкращим. Він був готовий підтримати своїх друзів і близьких йому людей. Мій брат – душа компанії. З ним завжди було весело. На Артура в будь-який момент можна було покластися. Час з ним збігав непомітно, але спогади залишилися на все життя…» – каже Руслан.
«Часто переслідує таке відчуття, що Артур-Артем десь воює на сході. Але довго не телефонує, бо не має часу…» – зізнається мама.
