Володимир Теслюк народився 28 жовтня 1994 року в Тернополі. Після закінчення технічного коледжу продовжив родинну династію, влаштувавшись на місцевий завод. Батьки наставляли та допомагали, ділилися з сином досвідом. Працюючи, отримав вищу освіту, здобув фах спеціаліста з комп’ютерних систем та мереж у Тернопільському національному економічному університеті.
«У 2014 році помер чоловік, тож Володя та старша дочка Оксана допомагали і підтримували мене, – каже мама Галина Степанівна. – Згодом син залишив завод та влаштувався торговельним представником, а потім вирішив таксувати. Він дуже любив техніку, мріяв про власне авто. На той час він мав дівчину, вони жили окремо. На деякий час вона поїхала за кордон, тож Володя перебрався жити до мене. Відтоді не минуло і двох тижнів, як почалася велика війна».
Вам також може сподобатися
Нічого не сказавши матері, син наступного дня пішов до військкомату та записався до лав територіальної оборони. Службу розпочав у 105-й бригаді ТРО стрільцем. Вже потім їй зізнався та заспокоїв, що його робота буде тривати в межах області.
«Як же так, сину, ти ж навіть в армії не служив. Як тебе взяли, коли не маєш здоров’я?» – запитала свого Володю. «Так треба. Я не буду ховатися за твоєю спідницею», – відповів.
Галина Степанівна розуміла сина, хоча дуже хвилювалася за нього. Не раз ходила до нього, приносила чисту білизну, забирала прати брудну… А вже 10 березня від його дівчини дізналася, що він їде на схід. Тоді розмова по телефону не вийшла: Володя дуже поспішав, оформляв документи, проходив комісію. Обіцяв зателефонувати пізніше.
На фото: Володимир мав позивний «TESLA», бо що дуже любив техніку. Фото з домашнього архіву.
«Він мені нічого конкретного не казав, мовляв, то таємниця. Проте з того, що могла від нього почути, знала, що навчання проходив на Полтавщині. А вже у травні був на бойових позиціях на Харківщині, в районі села Уди. Якось зізнався, що мусили ходити два кілометри, щоб зловити мережу біля сільської церкви…» – каже мати.
Через те, що дуже любив техніку, Володимир мав позивний «TESLA». За словами матері, побратими називали його відчайдухом, таким, що не боявся жодних викликів, завжди був там, куди інші боялися потикатися.
Невдовзі підрозділ, в якому служив Володимир, перевели на Донеччину, в район населеного пункту Краснопілля у напрямку Краматорська.
«25 липня близько сьомої ранку я збиралася на роботу, коли раптом у двері постукали, – пригадує Галина Степанівна. – Я відчиняю, а на порозі Володя зі своєю дівчиною та собакою. Такий сюрприз мені влаштував!» Це був перший і останній раз, коли бійцю вдалося навідатися додому. Зустрівся з друзями, залишив собаку товаришу. Чотирилапого привіз з фронту, врятував від війни. Вранці мама вже проводжала сина знову на фронт.
«Він ніби попрощатися з усіма приїжджав, – не може стримати сліз жінка. – Все казав: «Мамусь, все буде добре. Ми всі живі-здорові. Не хвилюйся».
Востаннє Володя розмовляв з мамою вранці 4 серпня. Повідомив, що може не бути на зв’язку. Його завдання от-от мало закінчитися, і він мав повертатися в тил. Та більше матері не судилося почути його голос. Першою про смерть коханого дізналася дівчина. Вона прочитала допис побратима у соцмережах. Повідомила сестрі. І вже згодом дали знати матері.
Біль та розпач, які пережила тієї миті жінка, важко описати словами. Та коли вона трохи оговталася, почала телефонувати всім, кого знала. Ще сподівалася, що то неправда, що загинув не її Володя… Проте зовсім скоро додому повернули його тіло.
Поховали Героя на Алеї Слави у Тернополі. Йому тепер назавжди 27.
Про обставини загибелі бійця матері відомо небагато. Хтось з побратимів сказав, що Володя пішов по їжу для хлопців та, коли повертався, чи то на міну наступив, чи то потрапив під обстріл. Коли його, пораненого, доправляли до медиків, він ще був живим. Проте осколки посікли голову, потрапивши під каску…
«Як я дізналася згодом, після цього завдання Володя мав одружитися. Вони домовилися зустрітися і піти розписатися. Але доля розпорядилася по-іншому, – досі не може змиритися з надважкою втратою Галина Степанівна. – Певне, він не міг інакше. Він не міг змиритися, що окупанти ходять по нашій землі. Навіть декотрих хлопців своїх соромив, мовляв, що ви сидите вдома, коли в країні війна…»
За мужність та звитягу, проявлений патріотизм Володимир Теслюк ще за життя був нагороджений медаллю ТРО «Захистимо свій дім». А після смерті – нагрудним знаком «105 окрема бригада ТРО». Він став почесним громадянином Тернополя, а нещодавно Президент підписав Указ про вручення Герою ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
