Перші здерті коліна і змалку справжнє чоловіче «все добре, не болить». Перший зібраний батьком із двох стареньких велосипед, яким – щасливий, розпашілий – не раз об’їхав рідні Комишани, що на Херсонщині. Перші здобутки в футболі й тайському боксі, безліч кубків й нагород за них. Блиск в очах від неймовірного прагнення купити мотоцикла й нетривке засмучення від заборони це зробити. Перша власно придбана автівка…. Безапеляційне рішення третьокурсника Олександра Піскуна у 2014-му перевестися на заочне навчання у Херсонському державному університеті, щоб доєднатися до добровольчого формування особливого призначення роти поліції «Херсон». Нелегкі дороги АТО, про жах яких батькам ні слова, бо ж в нього все було «все добре». Це потім у неньки, спеціалістки Головного управління Пенсійного фонду України в Херсонській області, від прочитаного у справі ставало дибки волосся.
Різка зміна дитячої мрії: замість бути програмістом, попри здобутий фах, доєднався до великої родини поліцейських. Таки очікуване, як там не крути: «Мамо, тату, я йду в «Лють». Це було в перші дні деокупації Херсону, коли робочою автівкою з українським двоколором гордо в’їхав у рідну місцину. Кліщіївка. Вовчанськ. Покровськ… Нагородження Срібним хрестом. Приховування поранень. Лікування у шпиталі. Нетривка відпустка, надана за бездоганну службу реабілітація у Єгипті. Рекомендації від керівництва перспективному старшому лейтенанту перейти у відділ планування й категорична його відмова від пропозиції, що однозначно дарувала шанс вижити. Заступник командира взводу не міг залишити своїх хлопців.
Вам також може сподобатися
«Зв’язку не буде днів десять», – попередив рідних, хоч раніше таке траплялося на доби дві-три. А наступного дня до неньки на роботу приїхав його кум. Бо Олександр біля себе у металевому чохлі носив записку – кому телефонувати у випадку чого. Він ж бо, сильний і справжній, дуже боявся за своїх батьків. …Це все тепер уже в минулому. Вже тільки спогади. Щасливі. Важкі. Щемливі. Болючі і неосяжні, що назавжди оселилися в серцях батьків, у яких клята війна забрала єдиного сина. 29-річний Олександр Піскун загинув 28 червня 2024 року поблизу Карлівки, на Донеччині.
«Коли деокупували Херсон, я одразу попросила свого брата завезти нас із чоловіком додому. Тривало ж не було зв’язку, інтернету. Я розуміла, син неодмінно приїде. А ми майже два роки не бачилися. Він працював тоді у поліції, у Миколаєві. Він у нас неперевершений майстер сюрпризів, – пригадує ненька миті, в яких ще син живий. – І справді, за два дні скрипнули двері… Сашко поставив нас з чоловіком до відома, що доєднався до «Люті». Ми, як і всі батьки, намагалися відговорити. Але не сварили. Не хотіли, щоб виходив з домівки з гірким осадом на душі, завжди прагнули, щоб йому було легко. Тому підтримали».
В телефонних розмовах з рідними завжди запевняв, що все добре, смачно годують, нічого не потребує. «Сину, скажіть, що вам треба, – просила ненька, – мої колеги з управління готові скинутися, ми все придбаємо». «Мамо, я все маю», – відрізав по-чоловічому. Він все, від форми до обмундирування, придбав сам. «Згодом мене здивувало, що він почав щодня телефонувати, – розповідає Любов Євгеніївна. – Раніше ж бо таке вдавалося вкрай рідко. Згодом збагнула: він просто лежав у шпиталі. Що був серйозно поранений у боях за Кліщіївку, дізналася, аж коли після лікування приїхав у нетривалу відпустку. «Що з ногою?» – запитала. «Нічого серйозного», – обійняв. «Що за синець?». «Куля, потрапивши в автомат, зрикошетила». Про те, що тоді отримав серйозне наскрізне у ногу, як і про решту поранень, рідні дізнаються аж далеко пізніше – із документів.
Олександр Піскун був заступником командира взводу. Яким ж авторитетом користувався у побратимів. За ним йшли, бо вмів повести. Йому вірили, бо надихав власним прикладом. На найважчу й найстрашнішу евакуацію згоджувалися йти усі, якщо йшов Олександр Піскун. А він завжди був, де найскладніше. За Кліщіївку Сашу нагородили Срібним хрестом. За наступні успішно виконані бойові завдання Президент України підписав нагороду ще у грудні 2023-го, проте вручили її вже батькам – аж у вересні 2024-го.
…Після реабілітації у Єгипті були навчання в Одесі. Затим, хоч і була можливість служити в тилу, у воєнне життя справжнього патріота ввірвалися Вовчанськ, Покровщина… У Вовчанську у хлопця була сильна контузія. Про неї зізнався батькові. За кілька днів, сяк-так підлікувавшись на місці, помчали з бойовими завданнями на Покровщину.
Трирічна Аріночка, яку хрестив, із старшою сестричкою Варварою дуже любили щедрого, веселого, завжди готового погратися дядю Сашу. Це її батька, свого кума, Сашко вписав у список, кому телефонувати в разі, якщо що. Дівчинка дуже сумує. Їй пояснюють, що хрещений зараз живе між зірочками. Вона розуміє. Показує, де його домівка. І все ж запитує: «А коли він до нас приїде?».
Олександр завжди запевняв: «Закінчиться війна – все буде!». Війна неодмінно закінчиться. Нашою Перемогою. Але нічого вже не буде. Без нього для батьків.
На запитання, коли подарує батькам онуків, Олександр відповідав: «Закінчиться війна – все буде!». Війна триває. Але нічого вже не буде без нього для батьків. «Ви знаєте, я й досі не можу застелити його ліжко: тут спав, коли приходив у відпустку. Ми з батьком аж через місяць розібрали передане з фронту ним і вже хлопцями після загибелі. Ми розібрали, щоб нічого не потекло, не зіпсувало речі, а розкласти не можемо: так воно пахне сином. У нас в кожній кімнаті так звані Сашині куточки. Там його нагороди, там світлини, там парфуми… Так важко усвідомити: він вже не прийде, не пригорне, не усміхнеться, не підбадьорить… Ми підтримуватимемо Сашину похресницю, – не в силах стримати найболючіших у світі сліз осиротіла ненька. – Бо в нас нікого більше не зосталося. Ми вдячні Богу, що численні синові друзі і куми, а він вмів дружити, не забувають нас. Підтримують і побратими. Часом запитуєм, що їм надіслати, вони ж завжди, як Саша, відповідають: «У нас все добре. Все є. Кажіть, чим вам допомогти». А командир на прощанні сказав, що Сашу за сумлінне виконання бойових завдань, за хоробрість, мужність, відважність, професіоналізм, неабиякі організаторські здібності двічі подавали на присвоєння Героя України. Утім, не встигли. За життя не встигли. Тому ми хочемо це зробити бодай після смерті». Рідні Олександра Піскуна склали петицію і просять усіх небайдужих підписати її. Будьмо достойними: він нам із вами віддав стукіт свого молодого гарячого серця.
