Першого вересня Тетяна Махнюк з Ярмолинців почала копати картоплю. Якось дивно поводилися собака й кіт: й на крок не відходили від господині. Хоч завжди-завжди вівчарка Барет, зрадівши, що його випустили з вольєру, чимдуж мчав із двору. Проїхав червоний бус із військовими номерами.
«Це ж, певно, Тарас у відпуску, – міркувала-мріяла. – Адже про її можливість писав ще у липні. А чотири дні тому попередив, що буде не на зв’язку. Телефон зрадливо мовчав, бо син надумав зробити сюрприз. Хай знайде мене на городі».
Автівка розвернулася. До хвіртки підійшли військовий і медик. Серце зрадливо закалатало. Вперше, навіть не гавкнувши, пішов до вольєру собака. «Живий?» – запитала, приречено благаючи Всевишнього про диво. Непрохані гості мовчали. Почала від них втікати, ніби втеча та могла б хоч щось змінити. «Швидка»… Ін’єкції… Пігулки…
Її єдиного сина поховали у рідному селищі 7 вересня 2023-го. Спочатку ледь не щодня ходила на могилу. Згодом незначне полегшення знайшла у поїздках з невтомною місцевою волонтеркою Наталкою Берендою на позиції до його побратимів. І старлінк хлопцям за свій кошт купила, й передані з Відня родичами зігріваючі устілки, розпалювачі, грілки багаторазового використання відвезла, і смаколики, й генератор… Її з синовими друзями група в телеграмі іменується його позивним – «Новембер».
Тарас зростав без батька фактично з народження. «Хоч би до років десяти тобі з ним допомогти», – хвилювалися її батьки. Тарасу було 18, як в один рік пішли у засвіти бабуся з дідусем.
Хлопець з пелюшок був невгамовним непосидою. Бабуся йому латки на повзунки на коліна нашивала – так витирав їх.
«Як їхала з ним на море, – вицвілі від сліз материнські очі на мить набувають щасливого блиску, – то весь пляж знав, що це Тарас, адже раз по раз доводилося кричати «Тарас, не лізь! Тарас, не можна!» Підростаючи, хлоп’я бралося за геть усе: й у боксі себе пробував, й у карате, й комп’ютерні програми створював. Цікавився астрономією, фізикою, хімією. Був лідером, ініціативним й креативним. Ціла тека зроблених дитячими руками подарунків колись так тішила, а нині крає серце. Як і світлини, на яких завжди усміхнений. Садочок, школа, технологічний ліцей, Кам’янець-Подільський університет, армія, закордоння, трудові будні в охоронній фірмі й автомийці, свята із друзями, тероборона, «Азов»… Він завжди був щирим і щедрим, принциповим і наполегливим, непоборним оптимістом і непідробним патріотом, умів буденний день перетворити на свято.
«Забираю документи», – заявив одразу після першого семестру університету, хоча так мріяв бути психологом. «Я засвоїла – перечити марно. Він завжди свого домагався», – констатує Тетяна Олександрівна. Став до лав армії. Після служби поїхав на заробітки до Польщі. Звідти – до Франції, з твердим наміром вступити до Французького легіону. Не вистачило кілька балів. «Тарас з 16 років марив елітними військами, зокрема «Азовом», – розповідає ненька. – Після таборування, що проводили «азовці» для підлітків. Тоді навіть позивний собі обрав – «Бурштин».
…24 лютого Тетяна Олександрівна прийшла додому, бо кафе, в якому працювала, закрили: війна. «Я думала, син спить, адже серед ночі прийшов зі зміни на автомийці. На столі у веранді уже лежали мильно-рильні, шкарпетки, білизна…» – згадує жінка. Безсило опустилася на стілець. Розуміла: ні благання, ні сльози його не зупинять. «Я піду туди, щоб вони не прийшли сюди», – відрубав по-чоловічому, збираючи наплічник. Навіть з тією, в яку так щиро закохався перед самісінькою війною, вирішив припинити стосунки, «щоб їй не було боляче».
Служачи в теробороні, не полишав мрії про «Азов». Приїхавши у вересні у відпустку, сказав неньці, що хоче прогулятися Києвом. Лише згодом збагнула, куди помчав. У переддень свого 23-річчя, 12 березня, приєднався до омріяного полку. У лавах «Азову» знову проходив курс молодого бійця. Згодом хлопець вперше попрохав у неньки грошей: перед бойовими виїздами хотіли з хлопцями придбати надійнішу амуніцію. Телефонував рідко. Писати старався при першій нагоді. Запевняв, що все добре. Попереджав, що не буде зв’язку, коли йшов на бойове завдання.
«Чому «Новембер»? Ти ж у березні народився», – запитала, дізнавшись його позивний. «Його носив загиблий боєць «Азова», якого прагну наслідувати», – відкрив секрет. «Не до добра це», – подумала й одразу себе заспокоїла, бо твердо знала: її син повернеться живим, неушкодженим і з Перемогою.
Петиція, створена друзями, про присвоєння Тарасу Чвартацькому, бійцю 12 бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії, зараз на розгляді у президента. Тетяна Олександрівна своїм обов’язком вважає продовження справи сина. Оскільки воювати не вміє й цим боїться нашкодити бійцям, постійно донатить сама, закликає це робити земляків. Виходить на акції протесту, бо не розуміє, як у такий час українці вірять московському патріархату й розмовляють ворожою мовою. Купує бійцям замовлене і… їздить до них на позиції. «Продовжуючи синову справу, я компенсовую те, що не встигла за його життя, – зізнається жінка, – бо було воно дуже коротким. Хоча він ніби поспішав жити. За свої 23 Тарас встиг більше, ніж я за свої 51».
…Їй якось наснилося: син гарний такий, у формі новенькій, автомат аж виблискує. «Я виглядав тебе», – мовив. «І я прийшла», – відповіла. Й вони обнялися. Це, певно, знак, що він радіє з неба, що ненька не опустила рук, а фактично в строю із його побратимами наближає святу Перемогу.
