Першого вересня Тетяна Махнюк з Ярмолинців почала копати картоплю. Якось дивно поводилися собака й кіт: й на крок не відходили від господині. Хоч завжди-завжди вівчарка Барет, зрадівши, що його випустили з вольєру, чимдуж мчав із двору. Проїхав червоний бус із військовими номерами.
«Це ж, певно, Тарас у відпуску, – міркувала-мріяла. – Адже про її можливість писав ще у липні. А чотири дні тому попередив, що буде не на зв’язку. Телефон зрадливо мовчав, бо син надумав зробити сюрприз. Хай знайде мене на городі».
Вам також може сподобатися
Автівка розвернулася. До хвіртки підійшли військовий і медик. Серце зрадливо закалатало. Вперше, навіть не гавкнувши, пішов до вольєру собака. «Живий?» – запитала, приречено благаючи Всевишнього про диво. Непрохані гості мовчали. Почала від них втікати, ніби втеча та могла б хоч щось змінити. «Швидка»… Ін’єкції… Пігулки…
Її єдиного сина поховали у рідному селищі 7 вересня 2023-го. Спочатку ледь не щодня ходила на могилу. Згодом незначне полегшення знайшла у поїздках з невтомною місцевою волонтеркою Наталкою Берендою на позиції до його побратимів. І старлінк хлопцям за свій кошт купила, й передані з Відня родичами зігріваючі устілки, розпалювачі, грілки багаторазового використання відвезла, і смаколики, й генератор… Її з синовими друзями група в телеграмі іменується його позивним – «Новембер».
Тарас зростав без батька фактично з народження. «Хоч би до років десяти тобі з ним допомогти», – хвилювалися її батьки. Тарасу було 18, як в один рік пішли у засвіти бабуся з дідусем.
Хлопець з пелюшок був невгамовним непосидою. Бабуся йому латки на повзунки на коліна нашивала – так витирав їх.
«Як їхала з ним на море, – вицвілі від сліз материнські очі на мить набувають щасливого блиску, – то весь пляж знав, що це Тарас, адже раз по раз доводилося кричати «Тарас, не лізь! Тарас, не можна!» Підростаючи, хлоп’я бралося за геть усе: й у боксі себе пробував, й у карате, й комп’ютерні програми створював. Цікавився астрономією, фізикою, хімією. Був лідером, ініціативним й креативним. Ціла тека зроблених дитячими руками подарунків колись так тішила, а нині крає серце. Як і світлини, на яких завжди усміхнений. Садочок, школа, технологічний ліцей, Кам’янець-Подільський університет, армія, закордоння, трудові будні в охоронній фірмі й автомийці, свята із друзями, тероборона, «Азов»… Він завжди був щирим і щедрим, принциповим і наполегливим, непоборним оптимістом і непідробним патріотом, умів буденний день перетворити на свято.
«Забираю документи», – заявив одразу після першого семестру університету, хоча так мріяв бути психологом. «Я засвоїла – перечити марно. Він завжди свого домагався», – констатує Тетяна Олександрівна. Став до лав армії. Після служби поїхав на заробітки до Польщі. Звідти – до Франції, з твердим наміром вступити до Французького легіону. Не вистачило кілька балів. «Тарас з 16 років марив елітними військами, зокрема «Азовом», – розповідає ненька. – Після таборування, що проводили «азовці» для підлітків. Тоді навіть позивний собі обрав – «Бурштин».
…24 лютого Тетяна Олександрівна прийшла додому, бо кафе, в якому працювала, закрили: війна. «Я думала, син спить, адже серед ночі прийшов зі зміни на автомийці. На столі у веранді уже лежали мильно-рильні, шкарпетки, білизна…» – згадує жінка. Безсило опустилася на стілець. Розуміла: ні благання, ні сльози його не зупинять. «Я піду туди, щоб вони не прийшли сюди», – відрубав по-чоловічому, збираючи наплічник. Навіть з тією, в яку так щиро закохався перед самісінькою війною, вирішив припинити стосунки, «щоб їй не було боляче».
Служачи в теробороні, не полишав мрії про «Азов». Приїхавши у вересні у відпустку, сказав неньці, що хоче прогулятися Києвом. Лише згодом збагнула, куди помчав. У переддень свого 23-річчя, 12 березня, приєднався до омріяного полку. У лавах «Азову» знову проходив курс молодого бійця. Згодом хлопець вперше попрохав у неньки грошей: перед бойовими виїздами хотіли з хлопцями придбати надійнішу амуніцію. Телефонував рідко. Писати старався при першій нагоді. Запевняв, що все добре. Попереджав, що не буде зв’язку, коли йшов на бойове завдання.
«Чому «Новембер»? Ти ж у березні народився», – запитала, дізнавшись його позивний. «Його носив загиблий боєць «Азова», якого прагну наслідувати», – відкрив секрет. «Не до добра це», – подумала й одразу себе заспокоїла, бо твердо знала: її син повернеться живим, неушкодженим і з Перемогою.
Петиція, створена друзями, про присвоєння Тарасу Чвартацькому, бійцю 12 бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії, зараз на розгляді у президента. Тетяна Олександрівна своїм обов’язком вважає продовження справи сина. Оскільки воювати не вміє й цим боїться нашкодити бійцям, постійно донатить сама, закликає це робити земляків. Виходить на акції протесту, бо не розуміє, як у такий час українці вірять московському патріархату й розмовляють ворожою мовою. Купує бійцям замовлене і… їздить до них на позиції. «Продовжуючи синову справу, я компенсовую те, що не встигла за його життя, – зізнається жінка, – бо було воно дуже коротким. Хоча він ніби поспішав жити. За свої 23 Тарас встиг більше, ніж я за свої 51».
…Їй якось наснилося: син гарний такий, у формі новенькій, автомат аж виблискує. «Я виглядав тебе», – мовив. «І я прийшла», – відповіла. Й вони обнялися. Це, певно, знак, що він радіє з неба, що ненька не опустила рук, а фактично в строю із його побратимами наближає святу Перемогу.
