Роман з дитинства любив село. У рідних Красноставцях, що на Чемеровеччині, минули кращі його роки. І якось зізнався батькові Юрію Анатолійовичу, що де б не працював, а жити хоче саме тут…
«Народився Роман 30 вересня 1995 року, – поринув у спогади тато. – Як і всі діти, ходив до школи, допомагав нам по господарству. Змалку дуже любив грати у футбол. Професійно займатися спортом не міг – в селі не було таких умов. Але коли вступив до Подільського державного аграрно-технічного університету в Кам’янці-Подільському, захопився армрестлінгом. Але цей вид спорту не дуже йому сподобався, тож у 2014 році знайшов себе у кікбоксингу. Якось зізнався, що ніяк не може перемогти свого суперника. А коли зійшовся з ним вчергове за кордоном, таки здобув перемогу. І з того часу став швидко та наполегливо підійматися спортивними щаблями».
Вам також може сподобатися
За сім років у кікбоксінгу Роман Головатюк отримав звання Заслуженого майстра спорту України з кікбоксингу та здобув чимало нагород. У 2016 році завоював Кубок світу в Будапешті (Угорщина) в розділі лоу-кік, переміг на Кубку Європи з К-1 у Празі (Чехія), на чемпіонаті Європи у Маріборі (Словенія). 2017-го виборов срібло на Кубку світу у Будапешті, посів 2 місце на Всесвітніх іграх у польському Вроцлаві та вдруге завоював Кубок Європи в Празі. У 2018 році вдруге завоював Кубок світу в Будапешті, посів 2 місце на Кубку Європи у Празі та виборов бронзу на чемпіонаті Європи у Братіславі (Словаччина). Наступного року посів третє місце на Кубку світу у Будапешті та став чемпіоном світу у Сараєво (Боснія і Герцеговина). Останню свою нагороду Роман здобув у 2021 році, посівши третє місце на чемпіонаті світу у італійському Лідо-ді-Єзоло.
За словами Юрія Анатолійовича, ці вагомі спортивні досягнення не завадили сину успішно навчатися – він закінчив університет з червоним дипломом. Більше того, майбутній агроном продовжив будувати свою кар’єру, розпочавши працю над науковою роботою в аспірантурі. Роман досліджував тему з вирощування картоплі. Але дописати її не встиг…
«Навчання та тренування Романа, всі його плани на майбутнє, як і багатьох українців, 24 лютого 2022 року обірвала повномасштабна війна, – каже тато. – Дружина померла за кілька років до цього. Мені син зателефонував уже після того, як побував у військкоматі. Сказав, що він прийняв правильне рішення і що воно не обговорюється. Він завжди був дуже цілеспрямованим та готовим йти до кінця, відстоюючи свободу і виборюючи правду. Три місяці він служив у Кам’янець-Подільській теробороні, проходив загальні військові навчання, чергував на блокпостах… Зрідка навідувався додому, провідував мене і молодшу сестру Руслану. Затим його перевели служити на Сумщину. Через пів року написав рапорт з проханням перевести його в інший рід військ. І таки добився свого. Після курсу підготовки із 238 чоловіків відібрали лише 18. Серед них був і наш Роман. Хлопець він був спортивний, високий – майже два метри зросту, витривалий і дуже вмотивований. Йому пропонували йти у підрозділ, який охороняє президента країни, але Роман відмовився. Вважав, що потрібен на фронті».
З того часу спеціальні навчання і в Україні, і за кордоном Головатюк чергував із виконанням поставлених завдань на Донеччині та Херсонщині. Не раз бував у гарячих точках, воював у Кринках на лівобережжі Дніпра. Був командиром групи, отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта.
«Син якось зізнався, що на службі знайшов своє призначення, збирається продовжити військову кар’єру і після війни», – розповів Юрій Анатолійович.
Роман Головатюк – спортсмен міжнародного класу. Фото з сімейного архіву.
З рідними Роман намагався бути на зв’язку, як тільки випадала можливість. Кілька разів приїздив у короткі відпустки. Але завжди – у цивільному. Тато пригадує, що бачив сина у формі лише раз, коли той ще служив у місцевій теробороні…
Коли Роман довго не писав або не телефонував, батько здогадувався, що той на завданні. Але раз по раз поглядав на телефон, чи бува син не з’явився у мережі. Тривога за нього ніколи не відпускала. Як і Роман пишався своєю службою, так і Юрій Анатолійович пишався, що зростили мужнього і безстрашного воїна-захисника.
«Звісно, Роман змінився, як і майже всі, хто хоч раз побував на передовій, – каже тато. – Суворішим став погляд, жорсткішою поведінка. Він не любив говорити про війну. Проте жив нею. Був готовий захищати країну та українців до останнього».
Юрій Анатолійович переконаний, що його сина Бог уберіг у багатьох складних ситуаціях. Проте того дня, 29 серпня 2024 року, трапилося непоправне. Роман із побратимами поверталися із завдання поблизу населеного пункту Торецьк на Донецькому напрямку. Він був за кермом, коли їх група потрапила у засідку рашистських окупантів… Про те, що брат загинув, Руслані повідомили його побратими. Вже вона повідомила цю гірку новину батькові.
На багатьох інформаційних ресурсах написали про смерть Романа Головатюка. Проте рідні досі не можуть поховати свого Героя. Офіційно він значиться у списках зниклих безвісти. Тіло бійця не знайдене. А те місце, де відбувся його останній бій, наразі в окупації.
Згідно з процедурою, здано ДНК, написано відповідні заяви… Найжахливіше – жити в очікуванні.
У вересні всесвітньовідомому спортсмену, Захиснику Роману Головатюку мало виповнитися лише 29 років. За своє коротке, але таке достойне життя він нагороджений медаллю «За працю і звитягу», відзнакою Кам’янець-Подільської міської ради «За заслуги перед міською громадою» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Побратими та всі, хто знав Романа, залишили про нього неймовірні спогади у соцмережах:
«Рома – це мультититул в усіх сферах життя і на війні. Він однаково добре міг робити що завгодно: спілкуватись з дівчатами, консультувати по авто, бити морди, танцювати, жартувати, спокійно і методично вбивати орків на полі бою, розділити радість або печаль з максимально вірними словами. Наче не було сфери, в якій він хоча б мінімально не розбирався. Це такий тип, про якого думаєш, що років через 15 він напевне буде президентом, якщо, звісно, захоче».
«…Згадайте про цього впертого бородатого юнака. Лише думка про нього дасть вам сил, так як буде давати й мені до кінця життя. Кажуть, що це століття забрало в чоловіків можливість вмерти героєм, але тільки не в нашій країні і не в нашій війні».
«Ми часто бачились з Ромою на фронті. Всі його історії для мене звучали як супергеройські фільми. Він був там, де я навіть боюсь уявити. Знищив неймовірну кількість русні і врятував величезну кількість наших… Це неймовірна втрата для всієї країни. Його операції не скоро розсекретять. Але він кращий з кращих… Спочивай в мирі, брате. Ми продовжимо твою справу. Але без тебе цей світ втратив дуже багато…»
