Творити руками Оксані подобалося ще з дитинства. Тому її ляльки красувалися в одязі, власноруч зшитому дівчинкою. Згодом навчилася плести гачком й вишивати. У восьмому класі записалася в гурток крою та шиття. З роками захоплення не минало, навпаки: подорослішавши, Оксана почала мріяти стати дизайнером. Так і сталося: випускниця після школи вступила до педагогічного університету на факультет технологій та дизайну.
«Досить довго, – пригадує жінка, – шиття було моїм хобі, яке приносило і додатковий дохід. Також я вишивала та шила сорочки на замовлення, займалася пошиттям і ремонтом одягу. А з 2021 року швейна справа стала моєю основною роботою. Вдома облаштувала майстерню, згодом купила свою першу вишивальну машину».
Вам також може сподобатися
Майстриня ділиться, що завжди любила ручну вишивку, але, на жаль, за її словами, у добі лише 24 години, і рук тільки дві, на відміну від кількості творчих планів. Вишивальна машина стала пані Оксані помічницею, майстриня освоїла вишивку на джинсовій тканині, почала виготовляти косметички, сумки, наплічники з авторською вишивкою.
З початком великої війни менше сумок – більше шевронів
Оксана розповідає, що після повномасштабного вторгнення росії в Україну почала працювати ще й з військовими. «Мій батько та брат служать, тому виникла потреба в шевронах. Вирішила спробувати – вийшло. Потім шеврони почали замовляти жінки своїм чоловікам, синам, які пішли захищати країну від ворога. Робота над шевронами не приносила особливого задоволення, бо це емоції та хвилювання за військових, – зізнається майстриня. – Але я не можу відмовляти людям, які боронять нашу державу. Часто, коли віддаю шеврони, хлопці радіють, як маленькі діти – для них це певна розрада, що дозволяє відволіктися».
Відтак у доробку пані Оксани з великою війною поменшало різних милих дрібничок, сумок та косметичок. Стало більше шевронів. Також жінка зізнається, що розширилося коло її замовників, бо раніше вона чи не кожного чи кожну знала особисто. «Проте нині ловлю себе на думці, що стало цікаво робити шеврони: вивчати й дізнаватися їхню історію, символи. Часто, йдучи вулицею, бачу військових і намагаюся по шеврону пригадати, яка бригада, рід військ, робила я такий шеврон чи ні», – ділиться вона.
«Шиття без натхнення – ремесло, а з натхненням – вже мистецтво»
На запитання, чи допомагає муза й натхнення в її улюбленій справі, Оксана Нечепа відповідає, що безперечно, шиття – це ремесло. І остаточний готовий виріб залежить від умінь майстра, якісних матеріалів та професійного обладнання.
«Але це ремесло неможливе і без натхнення. Точніше: без натхнення – це ремесло, а з натхненням – вже мистецтво», – переконана майстриня.
Особливе місце в її роботі займають старовинні вишивки. Для майстрині це – можливість продовжити їх життя, показати людям. «Пожовклі, місцями порвані, десь поїдені міллю, але багато подібних речей можна врятувати й використати для майбутніх виробів. Такі сумки та наплічники – це частинка родинної історії, яку можна носити з собою щодня», –каже майстриня.
А ще пані Оксана розповідає, що ніколи не мала проблем із натхненням. Навпаки, переконана вона, робота дозволяє відволіктися від поганих новин та тривог. «Майстерня – це мій ідеальний світ, де можна сховатися від усіх негараздів. В перші дні війни ми поїхали до мами. Щоб опанувати себе і не збожеволіти, я почала вишивати сукню, – пригадує Оксана. – Пам’ятаю, як мама дивилася на мене і дивувалася, як я можу так спокійно вишивати. Казала, що аж трохи мені заздрить. Для мене рукоділля – це медитація, воно заспокоює та приводить думки до ладу. Моя майстерня вдома, і найпродуктивніша я в першій половині дня. Тому вже на світанку, о 5-6 ранку, з чашечкою кави й свіжими ідеями можу одразу братися за роботу. Коли треба їхати на роботу, то можна дорогою загубити музу. Тут мені неймовірно пощастило. Є відомий вислів: «Не можеш робити те, що любиш, люби те, що робиш». Мабуть, у цьому секрет мого успіху – я люблю свою справу. І не важливо, що саме я роблю сьогодні: шеврон, сумку, чи підшиваю військову форму. В кожну роботу я вкладаю шматочок своєї душі та часу».
