Вам також може сподобатися
Голубі, як небо, очі зазирали прямо в душу, ніби запитуючи: «Ну коли ж ми врешті познайомимося?» – пригадує перші зустрічі з, як його називає, своїм Всесвітом, Ірина Карась. «Іро, пробач, «Тахо» загинув», – слова Євгенового побратима, що ледь чутно лунали зі слухавки, змусили кричати так, що не вистачало повітря в грудях. Вони ж прирекли на тривалу напівдрімоту-напівіснування, а згодом, як кнопкою з пульту, перевели в режим смертеіснування й життєсмерті. Між словами «переїжджай до мене жити», що запропонував закоханий другокурсник красуні-першокурсниці аграрного коледжу у Коробках на Херсонщині, і цією фатально фразою – лише 15 років. Щасливих. Сповнених справжнього кохання й перспективних планів і щодо себе, й щодо улюблениці-донечки Насті. Коротких років. Після цих слів – 14 місяців важких митарств задля здійснення найзаповітнішого: поховати коханого на рідній землі. Довгих місяців.
«Я п’ю з ним каву й лягаю спати»
«Пройшло майже три роки, – пекучі сльози продовжують зрошувати молоде, проте виснажене болем обличчя Ірини. – А біль і на йоту не вщухає. Я щоранку продовжую пити з ним каву. Уже не в Каховці, де тривало знімали квартиру, не в Маріуполі, де прожили останні щасливі роки, не в Запоріжжі, куди нас з донечкою відправив за день до війни. У Хмельницькому. Це місто «з великою кількістю букв» Настя показала на карті, коли треба було вирішувати, як і де нам далі жити. Це місто, де нарешті знайшов вічний спочинок Женя».
Ірина почувалася поруч із чоловіком маленькою дівчинкою – він завжди створював для своєї родини безумовний комфорт. Женя змалку вмів заробляти, йому під силу була будь-яка робота: і траншеї під газові труби копав, і сади обрізав, і автівки ремонтував. Золоті мав руки. А що вже серце золоте. Доля склалася так, що з шестирічного віку надто хворобливому хлопчині, уродженцю Херсонщини, довелося з двома старшими братиками зростати в сиротинці. Найстаршого, щоправда, забрав дідусь. А ось Коля з Женею мусили довчиватися там. Так і йшли вони по життю – дві найрідніші у світі душі. Так і судилося обом загинути, гордо несучи ймення «Азовець».
Здобувши в училищі фах автомобіліста, Женя вступив до аграрного коледжу. По його закінченні подався до кримського вишу вчитися на винороба. За рік й кохану вмовив туди вступити. Не сподобався Ірі російськомовний контингент – повернулася до Каховки. Євген був на п’ятому курсі, коли дізнався найважливішу у своєму житті звістку, що стане батьком. Офіційно побралися. Настуся народилася 1 жовтня 2012-го. На 40-му тижні. З двостороннім запаленням легень. Каховські лікарі не приховували: у них дитину не врятують. Херсонський лікар, якого викликали, навіть везти відмовлявся, стверджував, вона приречена. «Візьми, будь ласка, – Женя поклав до кишені лікаря 760 гривень – все, що було при ньому. – Я їхатиму слідом. Лиш дай їй, благаю, шанс». «Іриночко, вона дихає, – писав за кілька годин дружині, яка поволі приходила до тями після важких пологів. – Яка ж вона гарна!»
Щасливий батько душі не чув у донечці. І дуже боявся, щоб їй нічого не зашкодило, навіть серветки вологі підігрівав, щоб не застудити. Немовля попервах потребувало лікування. Євген усе тягнув сам. І навіть коли скоротили з роботи. Ірина й досі лише уявляє, як важко йому давалися ті копійки. Проте, якщо Настуся чогось забажала, то це був закон, і неважливо, якою працею давалася та забаганка: фаховий агроном і машини мив, й іншими підробітками не гребував. Донечка ж фарбувала таткові нігті і робила йому макіяж…
«Задула донечка свічки, і ми провели на потяг тата»
Коли Євген влаштувався на склади агрономом, став добре заробляти, завжди мав під рукою авто, раптом зацікавився зброєю. Першою у Євгеновій колекції зброї стала викуплена у дідуся за 4 800 гривень рушниця. За нею додавалися інші екземляри, кожному з яких давав імена. Дипломат за характером, який завжди все вирішував мирним шляхом, Євген неймовірно шкодував, що контракт з фірмою, де працював, позбавив можливості взяти участь в Революції Гідності. Утім з початком АТО, попри здоров’я, що бажало кращого, твердо вирішив боронити країну. «Я відмовляла, як могла, – зізнається Ірина. – Але коли у 2015-му приїхала з кількаденної поїздки від сестри, побачила зібраний наплічник. Він віджартувався-відмахнувся, що їде до столиці по роботі. Вранці Настуся задула свічки – їй три роки виповнилося, і ми провели його на потяг. За місяць був уже у складі «Азову». Тож донька змалку звикла чекати татуся з війни, малювати йому малюнки й з нетерпінням чекати селфі-звіту з ними. Мені ж він скидав смайлик лисички – такий був наш пароль, якщо не було можливості зв’язатися. Це означало, що все добре».
Коли Маріуполь ледь почав відроджуватися, Ірина з донькою переїхали до коханого. Як же раділи всі, що можуть бачитися не лише 40 днів на рік. Подія, що сталася під час оборони «Азовом» Світлодарської дуги, суттєво зламала мужнього командира: його юний підлеглий загинув від прильоту у бліндаж. «Так не могло статися! Не мають гинути юні», – казав дружині, хоча розмови про війну у них були під суворим табу. І хоч як не вмовляла дружина зав’язати зі службою (багато ж бо побратимів на той момент поверталися до цивільного життя), відмовчувався. Небавом поставив перед фактом, що пройшов курс молодого бійця на снайпера. Бачачи переляк в її очах, обманув, що буде у снайперів лише водієм. Дивувалася: як він з командирів – і у водії. Аж після загибелі дізналася Ірина, що молодший лейтенант Євген Карась був командиром снайперської групи…
Страшний хронограф останніх днів
За день до повномасштабного вторгнення офіцер вмовив родину виїхати евакуаційним автобусом, наданим «Азовом», до Запоріжжя. Звідти телефоном довів аж до своїх столичних родичів. «Нарешті я спокійний і можу працювати», – сказав, коли почув, що ті на місці. Про війну, як завше, ні слова, лише категоричні переконання, що все буде добре. Навіть тоді, коли писав, що, попри те, що відбивають тих орків, як можуть, вони сунуть на Маріуполь і з моря, і з повітря, як таргани…
«5 березня 2022 року Женя зізнався, що місто перетворилося на руїни, падлюки знищують дорослих і малих, вулицями валяються відірвані кінцівки, що у цьому фільмі жахів найбільше хочеться виспатися, – вдова поденно згадує те пекло. – З чужого номера 6-го числа дав знати, що все добре. Далі телефон мовчав. Я щодня телефонувала і писала — йому, побратимам… Зв’язалася із дружиною одного з них. Та відповіла, що в хлопців без втрат. Я так вірила ці п’ять днів, що його серце б’ється. Утім… 12-го зателефонував побратим. Наступного дня – чоловіків брат. Коля чув його останній крик по рації. Обіцяв за найпершої нагоди вивезти тіло. Але Коля загинув під час Оленівського теракту».
Не жила, не спала… На якомусь інертному автопілоті годувала доньку і… лежала, плакала, не могла ні їсти, ні пити. Так само інертно переїхали з Києва у Чернівці. Затим знову до Києва. Як вона хотіла, щоб це була неправда! Як мріяла, щоб повернувся її Всесвіт, усміхнувся, щоб вона знову стала біля нього маленькою дівчинкою, за яку всі проблеми вирішують, яку опікують. Вони б поїхали до його неньки, поралися б у побудованій Женею до війни теплиці. «Мамо, чому тато не відписує мені у нашому чаті?» – запитала, зазираючи прямо в душу, Настя. «Тато перейшов до небесного війська», – зізналася аж в травні. Як крізь туманну ширму бачила, як затуляла Настуся вушка, аби не чути непоправного, як виривався з дитячих грудей страшний, тяжкий, несамовитий крик.
«Боєць полку «Азов», молодший лейтенант Євген Карась загинув 7 березня 2022 року під час оборони Маріуполя. 26 березня офіцеру мало виповнитися 34 роки. 1 липня 2022-го донька й дружина Героя переїхали до Хмельницького. 14 травня 2023-го з ним попрощалися. Прах справжнього патріота покоїться на Алеї Слави у Хмельницькому. «А нам залишається жити з болем. Він не зникає. Ми пробуєм до нього звикнути», – констатує Ірина.
