Олег потрапив до сиротинця ще зовсім маленьким. Коли підріс, то почав розпитувати у виховательки, хто і де його батьки. Вона завжди відповідала скупо: «Трапилась пожежа. Тебе, на щастя, врятували. Більше нічого не знаю». Так він нічого і не дізнався.
Директором сиротинця була жінка похилого віку. Її єдиний син давно виріс, жив далеко, тому вона з теплотою та турботою ставилась до усіх дітей. Через те, що заклад розташовувався неподалік великого багатого села, вихо ванці ніколи не бідували. Однак, як би не було добре, але дитячий буди нок ніколи не замінить сім’ю. Тож ще малим хлопець почав мріяти по свою сім’ю і обов’язково велику! Він буде багато працювати, його діти завжди будуть доглянутими й щасливими. Вони матимуть усе, що захочуть. Коли юнак був старшокласником, у сиротинці з’явилася дівчина – Марина. Її рідні загинули у автотрощі, а дівчинку вдалося врятувати. Після аварії вона довго лежала у лікарні. Тендітна світлокоса дівчинка одразу сподобалась Олегові. Вони потовари шували, а згодом вирішили поєднати свої долі. Швидко сплинув час. Юнак і дівчина стали повнолітніми. Марині віддали квартиру батьків, Олег повер нувся з армії і отримав належне йому за законом житло. Хлопець хотів стати військовим, але через те, що Марина часто хворіла і не могла б їздити за чоловіком гарнізонними містечками, відмовився від своєї мрії. Олег і Марина одружились, продали старе і купили нове житло. Чо ловік багато працював. З цього при воду жартував, що в нього немає вихідних, а суцільні будні. Дружина через слабке здоров’я не могла працювати. Згодом у подружжя наро дився хлопчик. Марина наполягла, щоб сина назвати Олегом – на честь коханого. Чоловік не заперечував: він Олег Олегович, то нехай і його син буде Олегом Олеговичем. Ще й казав: «Якщо у нас народиться донька, то назвемо її Маринкою». Та у сім’ю прийшло горе…
Вам також може сподобатися
Першого вересня Олега-молодшого на свято привів лише батько. Після урочистостей хлопчик гірко плакав: «Усі з мамою і татом, а я без мами…» У Олега від болю стискалось серце, але він підбадьорював малого, ниш ком утираючи сльози: «Синку, ми ж козаки, ми усе подолаємо!» Чоловік багато працював, проте щодня знаходив час, щоб поспілку ватися з сином. Хлопець добре вчився, багато читав, грав у шахи. Він з першого класу сидів за однією партою з білявкою Ок саною. Дівчина подобалась Олегові-старшому. Спокійна, мрій лива, вона була чимось схожа на його покійну дружину. Чо ловік сподівався, що Оксана ста не його невісткою. Згодом юнак почав скаржитись, що в нього болить серце. Тож коли однокласники вступали до вишів і складали плани на майбутнє, Олег-молодший потрапив до лікарні. Батько нічого не шкодував для сина. І згодом юнакові стало ліпше. Олег закінчив художній коледж, знай шов роботу. Щороку він їздив до са наторію на лікування, там і познай омився з Веронікою. Невдовзі вони одружилися. Вероніку виростила ма ти, тож після весілля молодята за лишились разом із нею. Подружжя жило у злагоді, от тільки Вероніка через важку хворобу не могла зава гітніти. І батько, і син дуже через це переймалися, та що вдієш? Мабуть, така доля…
Олег-старший часто навідував мо лодят, допомагав їм. Останнім часом Олег-молодший усе частіше затри мувався на роботі, тож якось батько, збираючись до дітей, вирішив спер шу заїхати по сина. Але на роботі Олега не було. Керівник майстерні здивовано сказав: «Ваш син ніколи не затримується. Я взагалі намага юся не перевантажувати Олега робо тою, бо ж у нього хворе серце». Бать ко повернувся додому і замислився. «Мабуть, щось трапилось», – думав він. Після цього кілька разів нама гався викликати сина на відверту розмову, але той мовчав.
Якось, повертаючись з роботи до дому, зайшов до крамниці по хліб. У невеличкому сквері поряд з магазином побачив свого сина разом… із Оксаною. Жінка тримала в руках не- величкий букет і радісно усміхала ся, а Олег щось палко їй розповідав. Незабаром син у всьому зізнався батькові. Виявилось, що Оксана дав но розлучена. Вони з чоловіком ді тей не мали, а тепер жінка завагіт ніла, хоче народжувати. Вона нічого не вимагає від Олега, але ж це його дитина… Що робити? Він не може покинути хвору Вероніку, але й не може і не хоче відмовлятися від ди тини. Чоловіки довго думали і знай шли вихід. Обидва – і батько, і син – Олеги Олеговичі. Прізвище в них, звісно ж, однакове. Вирішили, що батько запише дитину на себе, а далі життя підкаже вихід. Та ще має по годитися Оксана… Спочатку жінка не хотіла навіть про таке слухати: запевняла, що сама виховає дитину. Та коли здалеку побачила Вероніку… Бідолашна ледь йшла, спираючись на ціпок.
Оксана народила дівчинку, ней мовірно схожу на Олегову матір. Ди тину назвали Маринкою. Олег непо коївся: хотів усе розповісти дружині, адже він повинен бути поряд з Окса ною та донькою… На колінах проси тиме в неї пробачення, допомагати ме їй, але не зможе жити без своєї донечки. Та, на біду, у Вероніки по мерла матір. Тепер у жінки зали шився лише коханий чоловік – Олег. За декілька років Оксана народи ла другу дитину – доньку Оленку. Тоді Олег остаточно вирішив, що усе розповість Вероніці. Він навідувати ме її, оплатить послуги доглядаль ниці. А сам повинен бути разом з дітьми. Вони ж ростуть, їм потрібен батько.
…Олег-молодший повертався додому і вже вкотре наказував собі: «Сьогодні… Сьогодні ввечері я обов’язко во усе розповім дружині». Того вечора Олегові-старшому за телефонувала перелякана невістка: «Олегові стало погано із серцем, йо го забрала «швидка». Чоловік швидко зібрався і помчав до лікарні, де на нього чекала страшна новина… Син помер ще дорогою до лікарні. Медики робили все, що могли, але врятувати пацієнта не вдалося. Ве роніка, дізнавшись про це, знепри томніла. Потрапила до лікарні. Олега поховали, а вона усе не може отя митися… Батько розривається чи не навпіл: щодня робота, навідує Окса ну з онучками, не забуває відвідува ти у лікарні Вероніку. На його запи тання про стан Вероніки медики ли ше стенають плечима.
– Жінка у важкому стані. Вона ж давно хворіє… Ще й смерть чоловіка. Важко щось спрогнозувати.
А ще Олега Олеговича постійно гнітить єдина думка: «Сказав син дружині чи не встиг? Знає Вероніка про усе чи не знає?»
Ірина ОМЕЛЬЧЕНКО.
