Про Героя Артура Шарудила, якому війна відміряла лиш 26, «Сімейна газета» писала у № 39 від 24 вересня 2025 року. Як і про породжену нестерпним болем силу волі його неньки. Віталія Іванівна нині проживає у Тячеві. У нещодавно придбаному будинку вона облаштувала майстерню, в якій виготовляє квіткові композиції до місць спочинків і банерів загиблих Героїв, компенсовуючи таким чином неможливість поплакати на синовій могилі. Бо та лишилась, як і стерта з лиця землі рідна домівка, на окупованій території у селі Полтавка Краматорського району.
Тривало найпотаємнішою мрією осиротілої неньки було бодай міліметр кісточки сина привезти на кладовище у місцину, куди вигнала війна й де так щиро прийняли місцеві. Казали знайомі, що з кладовища – суцільні глибочезні вирви. Жінці довелося забрати до себе маломобільних батьків, які вперто відмовлялися покидати рідні стіни. Бо ненька готувала й прала нашим Захисникам. Вони й не їхали, щоб «хлопчиків не покидати», утім ситуація накалилася до краю.
Вам також може сподобатися
…Віталія так вдячна місцевій владі за встановлення на почесній алеї банера її Артурчика. Летить сюди на крилах: наговоритися, набутися, нажалітися. Запевнити, що йтиме до кінця, крізь вервечку судів, аби все ж присвоїли її сину Героя України: «Бо минуся я, помре і пам’ять, а він ж, як багато нинішніх небесних ангелів, золотими літерами вписав своє ймення в історію свобідної України».
Жінка помітила, що з кожним її приходом до світлини підлітає голуб. Так ніжно дивиться на неї, спостерігає. «Це моя дитина прилітає до мене, – переконана. – Я шукаю його у кожнісінькім порусі птаха, по поведінці вивчаю настрій».
Відтоді до своїх направду ексклюзивних квіткових композицій, які вже вимірюються сотнями, самобутня майстриня додає голубів. Вже пів майстерні ці птахи – душі янголів – займають.
Побачити красу, яку творить Віталія, можна на її сторінці, перейшовши за посиланням: https://www.facebook.com/vitalia.marcenko
Все частіше замовляють їй букети, композиції, в акрилових тубусах й інших пакуваннях. «Перед тим як приступити до роботи, – зізнається та, що все життя присвятила педагогіці, – розпитую про загиблого, щоб розкрити його для себе й відповідно вдало, так би мовити, ювелірно точно створити те, що неодмінно б йому сподобалося». Квіти, що для цього придбаває, майже не відрізняються від живих. І в патріотичному стилі їх творить, і найвишуканіші сорти рослин поєднує у композиціях, й такі простенько ніжні – польові… «Поки працюю над замовленням, за душу убієнну помолюся, наплачуся», – не приховує. …На третю річницю загибелі сина Віталія з рідними замовили в одному з закладів поминальний обід. На найрідніших і трьох побратимів. Тим не вдалося приїхати. «Ми вже мали розходитися, – ненька таємничо розпочинає оповиту силою Творця бувальщину, – як на таксі під’їхали троє військових, які лікуються в місцевому шпиталі. Один на візочку, другий з протезом, третій такий маленький, що його одразу охрестила «Мишеням». «Хлопці, будь ласка, присядьте до нас, щоб пом’янути сина», – благала, обіймаючи. Ті погодилися, все ж наполігши, що заплатять за себе. Двоє оборонців повернулися з Курщини. Один з них – з місцевості, де жила моя ненька. До скону віку запала в душу сповідь дивом вцілілого. «Його зранене тіло, – плаче співбесідниця, – однією половиною лежало на Курщині, іншою – на українській землі. Він благав лиш про одне: якщо помре – перетягнути на рідну землю повністю». «Мишеня» ж повернувся з позицій, де синова могила. «Від кладовища навіть натяку нема», – констатував сумно.
Відтоді жінка почала навідуватися до них і інших Захисників у шпиталь. То смаколиків домашніх з ненькою наготує, то з місцевими якісь потрібні дрібнички організують, то перукарів домовить. «А вони ж ніколи нічого не попросять, запевняють, що все у них є. Не хочуть бути тягарем, – констатує патріотка. – Якось таки вдалося вмовити свою, як їх називаю, «трійцю», гайнути на одноденний відпочинок в казкову карпатську місцину. Поставили в багажник візочок. Якраз розмістилися: я з онучкою, донькою старшого сина, яка живе зі мною, й вони. Там місцеві радо прийняли хлопців. Підприємці пригостили обідом. На зворотному шляху вони чомусь, як на сповіді, видали гірку, кожен свою, правду: від одного дружина відмовилася одразу ж, як втрапив на Курський напрямок, другого лишила, як, називаймо речі своїми іменами, став калікою. Не мав чим похвалитися й третій. І лиш тоді я збагнула, чому ж постійно відмовчувалися, коли запрошувала їх з сім’ями до себе в гості. Тоді вони мені зізналися, що вдячні Долі, що мене зустріли, бо стала їм другою ненькою. А я вдячна небу, що послав мені їх. Так компенсовую недоказане, недороблене, недолюблене СИНУ. Я в кожному з Захисників бачу свою дитину. А щовечора кажу: «Синку, я зробила нині добро, щоб тобі там було добре».
Віталія Іванівна насправді потужно допомагає війську, проте розповідати про це не хоче, запевняє, що добро робиться мовчки, все решта – театр. У двоповерховому будинку завжди знаходиться місце для оборонців. Тут неодмінно буде синів музей, тут стільки речей, що ще й досі не віддали часу найрідніший в світі запах. Тут, у майстерні, де так гарно тиснуться квіти й голуби, Віталія пише вірші. Скоро світ побачать присвячені сину збірки. У новій, просоченій духом молитви домівці чекає з нуля чоловіка. Серце щоразу завмирає, як той іде на позиції. Утім знає: усе буде добре. Бо з неба вже оберігають не лише Всевишній і святі, а й Артур, який не втомлюється спускатись білим голубом на землю. До банера. До домівки. В чужому для нього місті, де нині мешкають мама, улюблена племінниця й бабуся з дідусем.
