Він – ровесник Незалежності. Народився за кілька днів до її проголошення. А відстоюючи її, віддав найцінніше – своє життя, молоде і перспективне, сповнене найщасливіших задумів і далекоглядних планів. «Нашим найзаповітнішим мріям уже ніколи не збутися, – з невимовним болем констатує молодесенька вдова. – Тепер я мушу бути сильною, яким був завжди він, і прагну єдиного: щоб ця жертва була недаремною».
Віктор Сушков, у повному значенні цієї фрази «зліпив себе сам», постійно працюючи над собою, наполегливо долаючи труднощі й впевнено досягаючи нових цілей та вершин. Уродженець Єнакієвого, що На Донеччині, у вісім він залишився без батька, у шістнадцять – без неньки. Його, круглого сироту, не хотіли брати до лав ЗСУ. Проте, підписавши контракт, юнак таки пішов захищати країну, з 2014-го. Згодом вступив до Харківського національного університету повітряних сил. По закінченню якого офіцер служив в одній з частин на Дніпропетровщині. З юності активно займався спортом, захоплювався футболом, неодноразово ставав призером місцевих і всеукраїнських змагань з кросфіту.
Фаховий військовий інженер настільки розумівся у техніці, що його золотим рукам і кмітливості піддавалася найскладніша поломка. Бувало, дзвонять хлопці: «Віть, ми вже пів дня усі тут мучимося і не збагнем, у чому суть». Він приїздив, і за лічені хвилини все працювало, як годинник. А він і далі зачитувався спеціалізованою літературою, навіть англійською фахові книги купував.
Ірина щоранку дякувала Богові, що витягла у долі щасливий білет
…Курсанту було уже 27, коли зустрів ту єдину, яка полонила серце. Якою ж гарною і щасливою вони були парою! Ірина, уродженка Полтавщини, тоді 22-річна редакторка стрічки новин «Обозрєватєля», поїхала за коханим на Дніпропетровщину. Через дев’ять місяців Віктор освідчився. «На набережній у Дніпрі велика зелена куля з панорамою на річку, – не стримує сліз Ірина. – Ми піднялися східцями. Я відволіклася на чайку, яку показав Віктор. Обертаюся, а він стоїть на коліні з обручкою в руці». Через рік зіграли весілля. Клята війна вділила лиш 9 місяців подружнього щастя. «Але вони найщасливіші і в моєму, і у Вікторовому житті, – переконана жінка. – Загалом – коротеньких три роки разом. Ми жоднісінького разу не посварилися. Віктор був м’якою і компромісною людиною. Він на крилах летів додому з повними кишенями шоколадок. Називав мене найніжнішими словами, завжди жартував: «Ти що, командирша?», «Гірше. Я дружина командира», – гордилася я і щоранку дякувала Богові, що витягла у долі щасливий білет. Мій коханий був мужнім і м’яким, строгим і щедрим на емоції, стриманим і виваженим, впевненим, сильним, цілеспрямованим, постійно приходив на допомогу іншим. Ставав душею будь-якої компанії, магнітом притягував діток, про яких ми так мріяли. Він вмів і знав геть усе, залюбки готував, був порадником абсолютно у всіх питаннях, здавалося, не існувало жодної галузі, в якій би не орієнтувався. У ньому доволі вдало переплелися не за роками доросла досвідченість й хлопчача безтурботність. А ще – він завжди посміхався. Ту щиру посмішку я бачу досі і навіть чую її».
…У переддень закоханих 22-го подружжя захворіло коронавірусом. Той час 24/7 були разом: «Певно так судилося – набутися». 22 лютого Віктора зняли з наряду – відправляли на позиції. Розуміли обоє, що повномасштабне вторгнення неминуче, проте Віктор завжди заспокоював: «Ми вмотивовані і сильні, вони не попруть проти нас». Ірина приїхали близько четвертої ночі 24 лютого до рідні на Полтавщину. Відкрила ноут… Все зрозуміла.
Командир взводу управління 1039-го окремого зенітного ракетного полку ППО, з позивним «Сухар» дзвонив дружині щодня: о 6 ранку і 10 вечора, попри все можливість віднаходячи. Якщо до війни вони завжди спілкувалися по відеозв’язку, то цілодобова командирська зайнятість не давала такої можливості. Віктор запевняв кохану, що все добре, що п’ють чай, коли, певно, нестримно гатили. Коли Іра чула звуки вибухів у слухавку, переконував, що почулося, або казав, що то «наша арта». Він не розказував подробиць, як і того, де він. Лиш раз обмовився: «Там, де ти боїшся». Іра зрозуміла: Охтирка. І все завмерло.
Вранці того фатального 20 березня він набрав Ірину по відеозв’язку. Говорили довго. «Дай я на тебе надивлюся», – сказав дружині. Згодом відправив повідомлення: «Зай, я ледь Су-шку не підбив». «До обіду точно підіб’єш», — відповіла. Ці два літаки швидко повернулися вдруге, чоловік передав командуванню, що бачить їх. А на радарах ще не було, тому взвод отримав команду запустити машину і чекати. Зрештою дозвіл на запуск ракети дали… З технічних причин не вистачило 20 секунд. Віктор загинув з рукою на кнопці».
Віктор казав коханій, що оберігає її сон, тепер вона оберігає його
…Він дуже хотів поїхати за кордон на військові навчання й мріє побачити, коли запустять “Нептуни”. Їх запустили вже за три тижні після його загибелі, вдаривши по російському крейсеру “Москва”.
Лицар ордена Богдана Хмельницького III ступеня золотими літерами вписав своє ймення в новітню історію України. Залишилася пам’ять: так багато і так мало водночас. Така вона, непомірна ціна нашої Незалежності.
Віктор казав Ірині: «Я оберігаю твій сон». «Тепер я оберігатиму його. Доки мене», – втомлено підсумовує виснажена нестерпним болем втрати колись дружина, тепер – вдова.
