Вам також може сподобатися
«Війна! Тобі 5 хвилин на збори!» – Вероніка чітко почула слова, що лунали у слухавці чоловікового мобільного вдосвіта 24 лютого 2022-го. У самому халаті вибігла за коханим на вулицю. «Все буде добре», – поцілував дружину Іван, сідаючи в автівку. Зовсім поблизу лунали потужні вибухи, рідними Олешками, що на Херсонщині, сунули ворожі танки. «Сьогодні не працюємо», – зателефонували вже їй із «Дунапак Таврії», підприємства, на якому багато років трудилася оператором пакувальних автоматів. Вулицю наповнювали перелякані сусіди. «Зараз усе вирішиться і все буде добре», – мовила Ніка, розуміючи, що від неї, дружини військового, чекають бодай якогось роз’яснення.
Як вона відмовлялася вірити у початок великої війни на тлі тієї, що вже вісім років тривала! Як переконувала знайомих і колег, що нічого подібного не станеться! І цю віру підкріплював коханий чоловік, який по пів року й більше бував у гарячих точках Луганщини та Донеччини, але ніколи не розповідав рідним того, що насправді доводилося звідати. І завжди запевняв, що все буде добре.
Ще додивлялися останні безтурботні сни у рідному домі 9-річний Артем і 8-річний Арсеній. Попервах 28-річна Вероніка Шевченко разом з 58-річною ненькою, як і всі, гортали стрічки новин і твердо вірили, що за день-два оте пекло, що швидше нагадувало чи то дурний сон, чи то невдалий фільм вкрай безтолкового режисера, скінчиться. Друзі, знайомі, сусіди стрімко покидали рідне місто. Як же не хотілося залишати будинок, який зводили мама з бабусею; який Ніка з чоловіком, роками заробляючи, облаштовували; у якому вже була сучасна побутова техніка; у якому лише 6 лютого з’явилася омріяна десятиріччями велика плазма – Іван подарував її дружині на день народження.
«Олешки в окупації з першого дня й, на жаль, донині, – розповідає Вероніка. – Колони ворожої техніки зайшли до нас, як до себе додому, сіючи смерть, паніку, страх. Вибухи були майже безперервними. Ми перебралися до підвалу. Настелили там пледів й ковдр, постягували усе необхідне. Вікна позавішували. Світло то зникало на кілька днів, то ненадовго з’являлося. Холод страшний. Газу не було. Моя приятелька з чоловіком поділилися з нами продуктами й дали маленьку електричну плитку, яка фактично й врятувала нас від голоду».
За словами жінки, полиці магазинів одразу спорожніли. На руки продавали лише по одній одиниці з чогось наявного: упаковку вермішелі чи гречки. Пекарня відпускала по буханці хліба. Але щоб бодай щось придбати, потрібно було вистояти кілометрові черги.
«Я виїздила скутером, а коли скінчилося пальне – велосипедом. О шостій ранку, до обіду простоювала у черзі, – продовжує розповідь Вероніка. – Містом розгулювали «бетеери» і озброєні орки. Дехто з місцевих, коли розпочиналися обстріли чи сунула техніка, залишав чергу й мчав додому. Адже то насправді була фатальна лотерея: чи вцілієш ти, допоки щось купиш. Але і додому йти впорожні не було як: дітям потрібно було хоч щось їсти. Бувало, їду з пакетом роздобутих харчів, від наставленого дула автомата з грудей вискакує серце, молишся: хоч би не вбили й не відібрали продукти. А коли вдається з провізією дістатися додому, даєш дітям хліб навпомацки й радієш: ще один день подарував Всевишній. Вискакували місцеві з магазину й коли туди затарюватися вдиралися рашисти. Ті набирали алкоголю, а з обіду й до ранку, хизуючись зухвальством й демонструючи ницість, влаштовували розваги: стріляли по живих мішенях – тваринах і людях. У темній домівці ми навіть боялися підійти до вікна, сковував будь-який шурхіт. Найбільше жахали не обстріли, а ймовірність того, що ті звірі можуть вдертися до будинку. Вони могли й вбити, щоб потім в тій оселі оселитися. Діти були вкрай перелякані. У молодшого навіть почався енурез. А ми, мами, які позалишалися, примудрялися, коли відносно спокійніше, водити дітей до вчительки, щоб не запускали навчання. Чоловік виходив на зв’язок вкрай рідко».
Якось зателефонувала вчителька одного з синів: «Ніко, кадирівці ходять вулицями, шукають сім’ї українських військових, рятуй дітей». 10 квітня нашвидкуруч поскидали до валіз найнеобхідніше. У коробки «поселили» ще двох членів родини – кішок. Повністю почистили телефони. Вивозив батько колишніх однокласників Ніки. Його такса склала компанію котам. Покинути місто вдалося за другою спробою: оскаженілі рашисти то не пропускали колони наших автівок, то обстрілювали їх. Лише дорогою до Херсона довелося минати близько двох десятків ворожих блокпостів. «На кожному крізь зуби мусили усміхатися, а це було доволі неприємно, – пригадує жінка, – й стверджувати, що ми не виїжджаємо, а їдемо до родичів у Кропивницький. Орки ретельно вивчали документи, рилися в телефонах, оглядали машину й здивовано запитували, чого ми їдемо, адже в окупації добре. Божею волею вдалося сформувати колону з десяти автівок, тож їхати так було значно безпечніше й легше. Коли натрапили на перший наш блокпост, у нас з мамою полилися сльози, а діти радісно гукали «Слава Україні!» Оці емоції – відчуття, що ми вдома – нереально описати словами. Переночували у Кривому Розі, на вокзалі. Як же ми втішалися повним полицям супермаркету! Набрали солодощів, йогуртів, ковбас, адже два місяці лише мріяли про повноцінну їжу».
Зупинилися у Кам’янці-Подільському. Попервах жили у знайомих. Обставини, на жаль, склалися так, що змушені були шукати іншого прихистку. Тиснулися з іншими переселенцями в одному з дитячих садочків міста над Смотричем. Артем та Арсеній ніяк не могли збагнути, що ж це відбувається, чому вони, маючи комфортний дім, мусять ось так поневірятися. 9 травня, а ненька Вероніки була впевнена, що саме цього дня вони повернуться додому, поселилися в гуртожиток коледжу культури і мистецтв. У тій кімнаточці туляться й донині. Іван служить. Вероніка спочатку мила посуд в одному із закладів громадського харчування, нині ж працює тут кухарем. Хлопці пішли до місцевої школи. Арсеній, щоправда, ще рік довчався дистанційно, закінчував 4 клас. Хлопці люблять своїх нинішніх вчителів, саме вони, стверджує ненька, огорнули дітей турботою, підтримкою, розумінням, допомагаючи тим самим швидко адаптуватися. Пишаються маленькі уродженці Олешок, що нова школа на постійній основі допомагає нашим Захисникам. Тішаться новим численним друзям. Старший займається футболом й баскетболом, молодший – танцями й тхеквондо. Але страхи, яких довелося сьорбнути, й донині не полишають дітвору.
Будинок їхній, каже жінка, до половини наповнився водою, коли клята русня підірвала греблю Каховської ГЕС. Більшість земляків покинули місто. Хто там залишився, моляться про Перемогу і підгодовують тварин, котрі лишилися без господарів. Вероніка часто скидає гроші на харчі осиротілим собачкам і кішкам. «Чоловікові батьки живуть у селі неподалік Олешок, тримають господарство. Скільки не просили їх виїздити, відмовляються: будинок залишити не хочуть і наших Захисників мріють першими зустріти, – ділиться жінка. – Якось навіть з кулаками на орків, які зайшли на подвір’я, накинулися. А ті, направивши на батька автомат, змусили написати на воротах «россия – наша страна». Коли ж орки поїхали – зафарбував».
Ті люди, які там залишилися, незламні – переконана Вероніка Шевченко. «А ще, знаєте, я лиш тепер збагнула: моя Херсонщина – вона найкраща. Більше ніде немає таких краєвидів, заходів сонця, соковитих овочів і фруктів, тут навіть повітря інше. Звісно, понад усе мріється, щоб усе було, як раніше: улюблена робота, рідний дім, розмірені будні. Неймовірно хочеться обійняти усіх-усіх вчорашніх земляків. Чи можливо це? Хтозна! Дай Боже! Після Перемоги! А нині рідним став Кам’янець-Подільський. Бо він – український! Жити за кордоном ми точно не змогли б. Все неодмінно буде Україна, бо українці – нація незламна», – резюмує Вероніка.
