Вам також може сподобатися
З балкона квартири, яку Тетяна з дочкою винаймали вже п’ять років у Білопіллі, у ранішніх сутінках жінка добре бачила спалахи на горизонті – там, де за кілометрів сім від них був кордон з російською федерацією. І те, що ті вогні були зовсім не мирні, Тетяна зрозуміла одразу ж. Вона й прокинулася від гучних вибухів… А в переддень, коли з дочкою Анастасією поверталися з магазину, побачила велике скупчення людей біля місцевого військкомату. Військові з сім’ями, з величезними сумками вантажилися в автобуси. «Мамо, мабуть, буде війна?» – запитала тоді дівчинка. «Ти що таке кажеш, доню? Такого не може бути!» – заспокоїла її мати, ще не знаючи, що до нападу залишилися лічені години…
Тетяна народилася у Білопіллі. Після школи вступила до Сумського державного університету, отримала диплом фахівця економіки підприємництва. Збагачувала досвід економіста на різних роботах: у місцевому ЖЕКу, в адміністрації міської ради, де була начальником фінансового управління. Затим працювала завідувачкою відділення
денного перебування Білопільського територіального центру соціального обслуговування.
Коли в житті жінки з’явилася донечка, світ засяяв барвистими фарбами. Багато часу проводили разом. Тетяна підтримувала захоплення Настусі музикою. Дівчинці особливо подобалося займатися вокалом та грою на фортепіано. Разом любили відпочивати, плавати, збирати гриби, подорожувати. Якраз у 2022 році планували вперше побачити
світ за межами України.
«Я до сьомої ранку не могла розбудити донечку і повідомити їй страшну новину, – каже жінка. – Бачила, як за вікном гуртуються люди, щось обговорюють, вирішують… І не могла зібратися з думками. Зателефонувала батькові. Він дав перші поради, адже ми ні до чого такого не готувалися, не збирали «тривожну валізу».
Погану новину Насті повідомила однокласниця. Зрозуміло, до школи 24 лютого вже ніхто не пішов. «Ми зібрали речі, документи, харчі і з тією валізою на колесах пішли до мене на роботу. Там, в разі чого, було й сховище. Дорогою хотіли купити продуктів, але в магазинах був такий ажіотаж, що мусили відмовитися від цієї ідеї. Не краща ситуація була й біля банкоматів. А на роботі мене вже чекали відвідувачі, люди з інвалідністю. Запитували, що робити. Я й сама не знала. Потроху щось організовували, налагоджували. До кінця ще ніхто нічого не розумів», – пригадує Тетяна.
Жінці допомогли придбати квитки до Харкова. Вона згадує, як прибігли на переповнений вокзал, як сіли в потяг… Але потім у вагон зайшов машиніст і оголосив: «Ми нікуди не їдемо – колії підірвали».
Перші п’ять днів жінка з дочкою жили в родичів, бо ті мали укриття. Ходили вдвох на роботу. Одинадцятирічна дівчинка допомагала мамі, як могла, організовувала і проводила руханки для відвідувачів, щоб трохи розслабилися, заспокоїлися… На робочому місці вже мали необхідний запас речей, продуктів. «Найбільше запам’ятався квест за їжею, коли потрібно було щось купити поїсти. У магазинах були порожні полиці, постачальники боялися до нас їхати. І якщо певні товари десь з’являлися, потрібно було терміново бігти, щоб встигнути купити. Якось нам пощастило: ми купили білий хліб і принесли на роботу. А він такий ароматний, рум’яний… Ми з Настею розламали його на дві частини і смакували. Тепер у нас завжди вдома є хліб».
На фото: Настя дуже прив’язана до своєї матусі, вони завжди разом. Фото: з родинного архіву.
5 червня родина таки змогла виїхати з Білопілля. Тоді на їхнє місто почали падати ворожі авіабомби. Тетяна дуже хвилювалася за дочку. «Відкрили з родичами карту і тицяли по ній пальцями, куди ж податися, – пригадує жінка. – Вирішили прямувати до Переяслава-Хмельницького. Там винайняли пів будинку. Трохи обжилися». Настя продовжила навчання в Білопільській школі, онлайн. У місцеву не хотіла, каже мама, бо дуже любила своїх вчителів. «Вона замкнулася, не хотіла ні з ким новим спілкуватися, тільки зі своїми старими друзями, – зізнається Тетяна. – Якось я пішла в місцевий центр культури і дозвілля, записала дочку в театральний гурток. Саме він допоміг оживити її, надихнув, додав сил, енергії. Їй дуже сподобалося брати участь у виставах. Вже навіть мала головну роль».
Тетяна вже працює. Знайшла роботу в столиці, в північному офісі Держаудитслужби. Квартиру, яку винаймала в Білопіллі родина, окупанти знищили 10 жовтня. Але й до того Тетяна все більше замислювалася над тим, чи повернеться в рідне місто. Тепер от думає переїхати в столицю, бо до роботи дуже далеко добиратися. Лише Настуся дуже сумує за Білопіллям…
