Вам також може сподобатися
Все мусило бути не так! Мужній захисник цьогорічного серпня мав прийти у відпустку. На неї було стільки планів. Нарешті розписалися б з коханою, поїхали б з нею на кілька днів на Дністер, неодмінно сходили б на риболовлю і полювання, набулися б з рідними. Чекали золотих рук справжнього господаря, який знав-умів геть усе, безліч домашніх справ. А скільки далекоглядних перспективних планів було на звичне його «вже після війни»: добудувати будинок, залишений бабусею у спадок, неподалік Хмельницького, придбати авто, мотоцикл, рушницю… Щасливі закохані мріяли про дітей, подорожі, сімейні розмірені будні. Клята війна не дозволила втілити в життя прості людські прагнення.
Його зустріли в травні. Всім селом. Стелили квітами дорогу не до шлюбу – в останній земний путь. Несамовито розривав небо крик осиротілої неньки. Не до вінця, як мріяв, проводжав кровинку чорний від горя батько. А вона замість білої весільної фати зодягла чорну хустину. «10 липня виповнилося б два роки, як я офіційно наречена, – попри титанічні зусилля, не може втамувати сльози дівчина. – Дружиною стати мені не судилося – війна залишила вдовою. А він же був для мене всім: другом, чоловіком, коханцем, Всесвітом. Шкода, що так недовго».
28-річний Денис Купельський із Немичинців, що на Поділлі, загинув цьогорічного 29 травня.
«Ми познайомилися з Денисом чотири роки тому, – приємні спогади на мить запалюють щасливий блиск у вицвілих від сліз, що не знають стримку, очах 25-річної Вікторії Вакуленко. – Він прийшов до нас у Райковецьку виправну колонію на ту ж посаду, що займала тоді і я, – молодшого інспектора відділу охорони. З першого ж дня я зрозуміла, що він – мій найліпший у світі співрозмовник. З ним було цікаво спілкуватися на будь-яку тему. Він ж зізнався згодом, що з першої миті збагнув – я його доля».
Стосунки розвивалися швидко. Молоді гарячі серця вже не могли довго бути порізно, тож стали жити разом. Як рідну прийняли дівчину юнакові батьки й сестра з родиною. «Я народилася 15, а Денис – 22 жовтня, Денисова сестра Алла – 15, мій брат Іван – 22 червня, – розповідає Вікторія. – Навіть у цьому ми простежили знак долі». До останнього подиху пам’ятатиме Віка, як у день, коли вирішили познайомити між собою батьків, Денис покликав її з-за святкового столу в іншу кімнату. Ставши на коліно, хвилюючись, протягнув каблучку, пропонуючи руку й серце. «Чому ж ти так, без попередження, навіть з шортів не перевдягнувся, щоб фото зробити?» – по-доброму запитували рідні, адже про цей сюрприз знала лиш Алла, яка допомагала купувати прикрасу й з якою змалку нерозлийвода. «Бо це моє особисте, а не для фото», – відповів. І хоч наполягав юнак узаконити стосунки, дівчина відтерміновувала, все воліла дочекатися батька з війни. «Тата ж все одно мають колись відпустити на ротацію, – міркувала. – Тоді й розпишемося. А весілля відгуляємо після Перемоги».
Родину Купельських по-сільському кличуть Господарями. Бо й справді з діда-прадіда працьовиті. «Дениса часто бавила на 11 років старша Алла, – розповідає Вікторія. – Бо мама пекла дуже смачні торти, й вони з батьком возили їх до обласного центру продавати. Удома ж завжди було чимале господарство. Тож діти допомагали в усьому. Вірите, я навіть не знаю, чи є щось таке, чого б Денис не вмів. Він робив абсолютно все сам, не викликаючи електриків, сантехніків тощо. Ніколи не розмежовував роботу на чоловічу й жіночу: і в городі порався, й готував, й прибирав, і прав. Завжди прагнув вчитися чомусь новому. Він здобув дві бакалаврські й магістерську освіти, освоївши фах механіка, зварника, отримавши спеціальності «автомобільний транспорт» та «матеріалознавство» (відновлення та технічний сервіс автомобілів). Попри постійну зайнятість, знаходив час для полювання й риболовлі. І мені прищепив до них нестримну охоту. Тож останнім часом я уже частіше, ніж він, ініціювала похід до лісу чи на водойму, на нічні й зимові риболовлі. Він казав, що коли повернеться з війни, купимо й мені рушницю, візьмемо дозвіл й ходитимемо на качок, як мовиться, на рівних. Не вернувся. Не судилося. Батько передав мені рушницю, що колись подарував йому».
Сержант внутрішньої служби поривався боронити країну з першого дня повномасштабного вторгнення. «Я мушу», – стверджував хлопець, який свого часу проходив службу в одній з частин Національної гвардії України. Стримували-впрошували, як могли. Кохана апелювала тим, що як він її залишить саму в зовсім чужому селі. Утім одного разу закохані зустріли в обласному центрі хлопцевого колишнього ротного. Розмови друзів за кавою своє зробили: Купельський прийняв безапеляційне й категоричне рішення – 1 квітня 2023-го підписав контракт з військовою частиною 3053 НГУ. Гранатометник 4-ої стрілецької роти вірив, що дідусь по маминій лінії, військовий, пишається ним з неба. Пройшов відповідну підготовку, був призначений на посаду командира відділення стрілецької роти та отримав звання молодшого сержанта.
Навіть коли хлопець був на місці базування частини, не так далеко від дому, траплялося, що по місяцю й довше не вдавалося вирватися до рідних. «Куплю тобі 100 курчат, 100 гусенят і 100 кролів, – жартома погрожував цивільній дружині, – аби ти не плакала. Бо ваші з мамою й сестрою сльози марні. Все неодмінно буде добре». А якось зробив Віці сюрприз: приїхав з величезними букетом й ведмедем. «Ми його назвали Цукриком, – гортає спогади, що їх так мало, зовсім юна вдова. – У Дениса були щічки, які я дуже любила, і все наголошувала, коли пішов служити, щоб їв, аби вони не спали. Їдучи, чоловік сказав, що Цукрик схожий на нього, і тепер я маю кого обіймати. Ведмідь відтоді спить зі мною».
А коли Дениса відправили на Харківщину, при першій-ліпшій нагоді набирав Віку по відеозв’язку. Все жартував, що запрошує на онлайн-побачення. «Я йшла на нашу з ним лавку, на якій завжди пили каву, складали плани на майбутнє, ділилися секретами, й ми розмовляли, – пригадує Віка. – Батькам, племінниці, швагру з сестрою телефонував рідше – не вистачало часу, тому завжди наголошував, щоб після нашої розмови чи листування я розповідала усім нашим, як у нього справи, й неодмінно передавала, що все добре. Ми не приймали без нього жодного рішення – такий був мудрий господар: завжди дочікувалися його дзвінка, щоб почути пораду. Він був справжнісінькою підтримкою і для мене, і для батьків, надто – для мами. І, знаєте, він був напрочуд виваженим, жодного разу не розсердився, голосу не підвищив. А ще – надмірно добрим. Коли з ним прощалися, хтось так влучно охарактеризував: сміливий, мужній, наполегливий, справжній чоловік зі щирою дитячою усмішкою».
«Кицюню, я збираюся на вихід. Дуже тебе люблю», – написав 25 травня коханій. Вона стала набирати. Він сказав, що зовсім не має часу, дуже поспішає. На запитання, як довго його не буде на зв’язку, відповів: «Днів 3-4». За стільки часу коханого не стало…
«Мама відчувала, що щось сталося, – зізнається Вікторія. – Всі нервували, плакали, молилися. Дмитро, швагро, телефонував в усі інстанції. А я вперто доводила всім, що він у п’ятницю зателефонує. Так свято хотіла в це вірити. У четвер мамі зателефонували з невідомого номера. Зв’язок був поганий. Лиш почувши «ТЦК», я зрозуміла, що вже не маю навіть хиткої надії, що, може, хоча б поранений. Вибігла на подвір’я. «Ні!» – кричала жінкам, які вийшли з буса, допоки військові пішли до батьків. «Так», – мовили вони, не стримуючи сліз. Дениса привезли 30 травня зранку. Кажуть, що побратими діставали його тіло під страшними обстрілами у три етапи. При цьому когось контузило, а хтось отримав поранення. Тому ми дуже хочемо відшукати цих хлопців, щоб подякувати… У нашого Дениса позивний був «Купол». І ми справді зараз усі, об’єднані спільним горем, відчуваємо, що ми під його куполом, який оберігає нас з неба, бо безмірно любив на землі».
Як витримати всі етапи цього найнестерпнішого у світі болю, не знає ніхто. Утім рідні намагаються триматися. Заради пам’яті. Пам’яті про справжнього Героя, яку мусять зберегти. Ходять на могилу й хочуть, аби куб із його світлиною поставили й у обласному центрі, бо він дуже любив це місто, тут дислокувалася частина, тут проживає сестра з сім’єю. За кілька кілометрів від міста, у Ружичанці, будував будинок. «Ми часто там пили каву, – втирає сльозу Вікторія. – Тепер приноситиму її до куба. Все ж – разом». Така вона – жорстока ціна Перемоги!
