Чули б ви, як мелодійно чарує душу його гра на дримбі – музичному інструменті, на якому грали гуцули під час виходу на полонину! А що вже вражає своїм автентичним вбранням: близько пів сотні ексклюзивних сорочок, вишитих власноруч, носить сам (на найрізноманітніші події), більше сотні роздарував. Полонять довершеністю його хрещаті візерунки й на рушниках. А ще цей закоханий в українську культуру й самобутність активний громадський діяч напрочуд гарно танцює, співає, добре знається на писанкарстві, видав збірку власних віршів, вправно куховарить й щедро сипле дотепними жартами.
Василь Марчук із Вижниці, що на Чернівеччині, вже більше чверть століття очолює Вижницьке районне товариство «Гуцульщина». До виходу на заслужений відпочинок дипломований юрист понад сорок років обіймав різні посади, тридцять з них присвятивши державній службі. Був заступником голови Берегометської селищної ради, заступником та головою Вижницької районної ради, заступникм голови Вижницької райдержадміністрації з гуманітарних питань, а також начальником районного управління юстиції. А ще з дружиною виховували трійко дітей, в старшого з яких ДЦП.
Вам також може сподобатися
У рідному Берегометі Василько, наймолодший з трьох дітей звичайної робітничої родини, змалку, як губка, всмоктував у себе всі вміння-навички, щоднини все більше закохуючись у з діда-прадіда рідне, українське. Від неньки перейняв хист вправно куховарити, плести, вишивати, навіть опанував ткацький верстат. «Мама з багатодітної родини, – розповідає Василь Григорович. – Її батько змайстрував своїм трьом донькам з дев’яти дітей ткацький верстат. Тож вміли все. Багато перейняла ненька й від своєї свекрухи – талановитої господині. Ми з братом і сестрою охоче допомагали мамі у виготовленні писанок. По 800 їх розписували від середопостя (середини посту) до Великодня. Всі у мами їх замовляли. Такі вже гарні ті писанки у неї виходили! Навіть коли не встигала, люди просили: попораєм за тебе грядки, лише зроби. Мене ж найбільше полонило, коли мама брала до рук голку й хрещато малювала нею на полотні чудернацькі візерунки».
Коли вступив до Харківського юридичного вишу, попросив неньку вишити йому сорочку. У сімдесятих роках така манера вдягатися у радянському Харкові викликала, м’яко кажучи, подив. Тож охрестили студента бандерівцем. Утім тягнулися до дотепного жартівника, лідера, який умів гуртувати, і ровесники, й молодші, і старші. Тішив гуртожитську братію вишуканими карпатськими стравами. А ще ж танцював, співав, грав на дримбі. Ох і сходилося студенство ту дримбу слухати. Навіть на касети записували. Геть сороміцьких частівок на ній вигравав.
Із дримбою в Марчука особливий зв’язок. Вперше почув цей автентичний гуцульський інструмент у семирічному віці в двоюрідної сестри на весіллі. «Тоді був неймовірний паводок, – пригадує. – Тож музики з іншого берега у перший день весілля не змогли добратися. Моя тітка принесла дримбу. Нею й розважали гостей. Коли на другий день музики все ж добралися, я прийшов до тітки й запитав, де дримба. За ніч навчився грати. Вона балувала мене – своїх дітей не мала, тож придбала мені дримбу. Відтоді цей інструмент (штук 12 мав його впродовж життя, стільки ж роздарував) завжди-завжди зі мною, куди б не йшов, не їхав, впродовж уже 65 років».
Першу ж вишиванку собі чоловік сотворив у 1991-му, коли, будучи головою райради, мав їхати на відповідальний захід до Дня Незалежності. За нею пішла друга, третя, десята… Друзі стали прохати, щоб вишив їм. Творив-дарував залюбки. За голку доводилося братися в основному вночі. Чимало часу відбирали керівницькі будні, за ними шикувалися у чергу домашні справи. З сином, якому нині 37, їздили по усіх-усюдах, навіть до Ванги вдалося потрапити. «Він дуже розумний і здібний, – пояснює Василь Григорович, – просто обмежений у фізичній дієздатності, тож потребує постійного догляду. Такий наш хрест, і ми з дружиною несемо його гідно».
Вишиті тканини умілець відносить швачці, а та за розмірами зшиває сорочку. «У вас там що, верстат стоїть? Не встигаю ваші сорочки складати», – запитала якось кравчиня. «Якби, – каже умілець, – присвятити час виключно вишиванню, сорочку б вишив за десять днів. А так, зрозуміло, що трохи часу виріб вимагає». Вишиває майстер виключно чоловічі сорочки. Жодна наступна не повторила попередню. Віднаходить нові візерунки, кольори. Роботі завжди передує молитва. Утім, зізнається, все залежить від енергетики того, кому вишиває: або дуже легко йде, або ж доводиться відкласти. Усі друзі, рідні вишиті-обшиті. У кого серйозний ювілей – як-от 70 років – дві одразу дарує. Маленькому онучкові, який з донькою і зятем живе у Португалії, вже теж кілька вишив, першу крихітну – ще до хрещення. Вже в Португалії сім вишиванок Марчука: у зятя, свата, онука. Немало їх уже хизуються по всенькому світі.
…Його сорочки всі неповторні й особливі. Чільне місце в домівці займає екслюзивний вишитий костюм, в якому хрещаті візерунки навіть на колошах. То, каже, єдине, що забере з собою, бо заповів, щоб у ньому, як прийде пора, на той світ спорядили. Решта справжньої краси, сотвореної золотими руками, надиктованої щирим серцем, лишиться гордістю нащадкам. Упевнена, колись правнуки відкриють музей його вишиванок. Нині ж цей непоборний життєлюб вишиває чергову сорочку, щиро радіє, коли приїздять численні друзі до нього (саме вони, зізнається, відкрили йому очі на звичну, тому й непомітну для місцевих, красу Карпат, коли планував по закінченні вишу опановувати столицю) і мріє, щоб якнайшвидше прийшла Перемога. «Щоби наші діти і внуки жили в злагоді і мирі під свобідним українським небом, – міркує. – Щоби все було гаразд і в родинах, і в державі. Керівництву нині дуже важко, повірте. Я знаю, що кажу, три десятки років пропрацювавши на державній службі».
