«Привіт. Як здоров’я? Як справи?» – аби бодай ще раз почути цю фразу із найрідніших вуст, вона ладна віддати життя. Життя, яке, стверджує, він їй двічі врятував. Вперше – своєю з’явою на світ. В 39 їй діагностували страшну недугу. Тоді лікарі порадили народити, мовляв, організм переродиться. Вдруге, вже зовсім недавно, в 2023-му, коли хвороба зрецидивувала, взяв на себе всі чималі фінансові витрати.
…Вже з нового, 2025 року керівництво мало відправити здібного юнака вчитися на офіцера. Вже на наступні чотири дні відпочинку після позицій кохана взяла відпустку, щоб їхати до нього, бо хотів їй освідчитися. О, як же мріяв він про сім’ю й донечку! Утім 14 листопада 2024-го принесли фатальне сповіщення: старший матрос Віталій Полюхович із Тулушки Конотопського району Сумської області, загинув під час мінометного обстрілу 12 листопада 2024 року поблизу острова Козацький у Херсонській області. Війна відміряла йому лиш 26.
Хоч Віталій і народився, коли старшому й середньому братам було 18 й 17 років відповідно, балуваним й всіма плеканим не був. Виховували як належить, за всіма Божими заповідями. З пелюшок всотав надмірну справедливість, непідробну порядність, справжні людяність, порядність і щирість, а ще – козацькі дисциплінованість і силу духу. Ерудований, енергійний й всесторонньо розвинутий, найбільше захоплювався риболовлею й футболом. Стільки кубків, медалей і нагород у змаганнях різних рівнів здобув висококласний воротар. Свого часу навіть пройшов неабиякий відбір у школу олімпійського резерву. Проте навчання там не завершив.
Юнак здобув фах столяра. Строкову службу проходив у складі розвідників. «Віталій дуже рано подорослішав, – змахує пекучу сльозу з вицвілих від горя очей осиротіла ненька. – Майже зі шкільної парти їздив з братами, Сергієм й Миколою, по заробітках, по будівництвах. Відтоді завжди скидав мені гроші, хоч як пручалася, наполягав, щоб купувала собі все й ні в чому не відмовляла».
…Він пішов до військкомату з початком повномасштабного вторгнення. Тоді сказали: чекати дзвінка. У 2023-му розподілили до гордих лав Сил спеціальних операцій. Був оператором вогнеметником. Проходив навчання у Нідерландах.
Він завжди запевняв, що все добре. Ніколи не вдавався в деталі. Не любив ні хвалитися, ні, поготів, викликати жалість чи співчуття, або, не приведи Боже, змушувати хвилюватися неньку, кохану, рідних. Тож за що був нагороджений Золотим хрестом Головнокомандувача Збройних сил України, ненька толком не знає. «Казали побратими, – розповідає, – що за ближній бій, що не злякалися й повернулися всі живими».
Коли вдавалося, приїздив додому у відпустку. Коли йшов на позиції, неодмінно попереджав, скільки днів буде не на зв’язку. «Ось і тоді сказав, що днів п’ять буде не на зв’язку, – не знають стримку полинові сльози. – Ліза, дівчинка кохана його, хороша така, трудівничка, написала заяву на кількаденну відпустку на своїй роботі. Бо Віталій попросив, щоб приїхала до нього, коли повернеться з позицій. Він освідчився їй телефоном. Але дуже хотів вживу. Не встиг. Бо – не повернувся. Хлопці, що були на прощанні, розповіли моїм синам, що він прикрив собою побратимів, бо їхня група у складі чотирьох чоловіків потрапила під мінометний обстріл. Він загинув. Решта відбулися пораненнями. Ті хлопці казали, що дуже хотіли поспілкуватися з мамою, але зрозуміли, що не на часі. Вірите, з моменту отримання сповіщення – для мене все, як у густому тумані. Пігулки, уколи, лікарі… А зараз мозок рятується по-своєму: лиш хочу щось про сина згадати, як зразу перед очима могила, мовляв, нема його, нема! І від цього нестерпно, невикричано важко. Готую їсти, ставлю й йому тарілочку на підвіконня чи на стіл. Запрошують вчителі до школи, де навчався. На її фасаді його меморіальна дошка. На спеціально відведеній парті світлина, кубки, медалі. А я не йду часто. Важко дуже».
Ольга Миколаївна своїм коштом допомогла й спортзал у школі відремонтувати, й тренажери закупити, й м’ячі, й столи, й комп’ютери… Придбала Захисникам вже дві автівки, допомагає з іншими запитами. «Мені ті мільйони не потрібні, – констатує гірко. – Жодні гроші світу не повернуть сина. А якщо комусь життя вдасться врятувати – то буде найважливіше. Бо хіба є щось краще на світі, як повернення з війни дитини, живою і здоровою?»
