Стріли амура об’єднали два гарячі серця, коли вже обоє тривало проживали у селі Залізничне, що на Болградщині Одеської області. Діана з татом та його батьками переїхала сюди з Молдови. Дівчинка залишилася з батьком з трирічного віку. Відколи батьки розлучилися, її виховання більшою мірою лягло на плечі бабусі й дідуся. Миколин переїзд з Дніпропетровщини сюди теж спровокований розлученням батьків. У Залізничне з матусею перебралися до вітчима.
Діана беззаперечно закохалася у Миколу зовсім-зовсім юною. Не затьмарили справжні почуття ні п’ятнадцятирічна різниця у віці, ні те, що чоловік повністю незрячий (відрізняє лиш світло від темряви). «Він же у силу своїх обмежень навіть тобі з дітьми в майбутньому не зможе допомогти», – намагалася відговорити дівчину від, на її думку, необдуманого кроку родичка. Пустила ці настанови повз вуха. І зі сплином літ щоднини лиш все більше переконується у правильності вибору. Бо вони удвох таки направду щасливі. За спиною справжнього чоловіка, огорнуті його постійною турботою, дружина з трьома дітьми почуваються безпечно, комфортно і затишно. А що стосується роботи, то, здавалося б, доволі серйозна фізична вада не заважає вмілому господарю ні криницю копати, ні хліви будувати, ні піч переробляти, ні вікна штукатурити, ні підлогу стелити, ні з іншими не зовсім легкими потребами справлятися.
«Я без проблем можу залишити Колю з дітьми, – розповідає 25-річна Діана Солопова. – Якщо треба мені до райцентру на кілька годин, він запросто дає їм раду. Щоправда, памперс переодягти не може. Емілії, до прикладу, тиждень був, як поїхала оформлювати свідоцтво про народження. Наварила суміші. Все підготувала, і вони впоралися. Щоправда, ми з мамою Коліною живемо. Тож вона нам дуже підсобляє».
…В’язати, надто ж вузли, Коля вмів змалку. Адже зір втратив через травму, якої зазнав у восьмирічному віці. Через неї хлопчині вдалося закінчити лише три класи. А уже в 25-річному віці в одному зі спеціалізованих санаторіїв вдалося здобути фах овочівника. Тож коли почалося повномасштабне вторгнення й військовим вкрай потрібні були маскувальні сітки, радився з дружиною, кому віддати ті три, що свого часу сплів собі для риболовлі, якою захоплювався. Отримуючи гуманітарну допомогу як інвалід дитинства, запитав у місцевому соцзахисті, хто у краї плете сітки. Так познайомилися з нині уже знаною болградською волонтеркою Оксаною Кілафли.
Подружжя Солопових почало купувати нитки. Микола, згадавши давні навички, зайнявся плетінням основи для сіток. З виделки зробив собі інструмент для цього. Зрозумівши, що його справа потрібна, поставив її, як мовиться, на потік. «Коли знайшла в інтернеті нитки за прийнятною ціною, – розповідає Діана, – закупили чималу партію. З Оксаною Кілафли навпіл. Моя роль у процесі народження основ зовсім мізерна. Я лиш їх допомагаю розмотати й сформувати в клубки нитки. Далі Коля сам. Щоправда, таки має помічника. Середній син, дворічний Дамір все «січе», коли тато встане з-за свого робочого місця, щоб бігом всістися на його стільчик і… заплутати».
Відповідальний чоловік з моменту початку великої війни самотужки сплів уже понад три десятки основ для сіток. Середній їх розмір 6 на 4,5 метра. Звісно, бувають і більші. Часу ж, зізнається, на виготовлення однієї йде по-різному. Бо якщо погода добра, то вистачає роботи по господарству, на вулиці, тоді для плетіння лише вечори. «Якщо гарна днина, їдемо осликом, яким кермую я, заготовляти дрова, – розповідає Діана. – Чоловік сам їх пиляє, рубає, та й іншої роботи у нього вистачає».
Допоки Дамірчик норовить допомагати татусеві задля забави, шестирічний Кирило, першокласник, уже добре усвідомлює, що в Україні війна, що на нас напав путін, що Захисники потребують маскувальних сіток, що саме їм ми завдячуємо кожним новим своїм днем. Тож коли бачить військових, неодмінно біжить до них, подає руку й гордо апелює: «Слава Україні!» «Якось поїхали ми у Болград, – пригадує Діана. – Кирило вгледів колону військових. Залишив нас усіх – мене, чоловіка, Даміра, семимісячну Емілію у візочку – і чимдуж помчав до них. На ходу кожному подавав руку й вітався «Слава Україні». Командир, побачивши це дійство, зупинив колону, давши можливість сину привітатися з кожним бійцем».
Понад усе родина мріє про Перемогу. Тому-то й так активно її наближає. «Коля плете сітки, а я регулярно доначу, – зізнається молоденька багатодітна матуся. – Так, можливо, суми й не такі вже великі, бо і прибуток у нас невеликий, проте вони стабільні і від щирого серця».
Ось так-от вміють вболівати за Україну ті, хто міг би запросто з неї виїхати, принаймні, на період війни. Діану чоловік жартома називає болгарською молдаванкою: народилася ж бо в Молдові, за національністю болгарка, яка має українське громадянство й понад усе любить Україну.
«А ви не підкажете, кому нам ліпше перекинути оту тисячу гривень, яку зараз всім можна отримати, щоб гроші точно пішли на військо?» – запитали мене майже в один голос Солопові. Ну хіба ж, скажіть, у них, багатодітних, де в голови родини є серйозна недуга, немає куди ті гроші приткнути? Зрозуміло ж, є. Та вірите, якось так стало тепло і добре на серці. Від відчуття, що з такими родинами ми просто приречені на Перемогу. А їх, таких родин, у нас, на щастя, немало. Тому – вперед, таки до Перемоги!
Незрячий татусь плете основи для сіток, матуся донатить, щоб їхні шестирічний Кирило, дворічний Дамір, семимісячна Емілія, та й усі українські діти не мали що розповісти своїм нащадкам про війну, бо щоб швидше уже Перемога.
