До початку повномасштабного вторгнення Світлана активно займалася власним бізнесом, розвиваючи-вдосконалюючи маленький грузинський ресторанчик у столиці.
З перших днів повномасштабної війни справжня українка не могла втамувати пекельного болю, що посилювався щомиті з новими звістками про катування, гвалтування, звірства, диявольську жорстокість, якими хизувалися асвабадітєлі стосовно мирних жителів регіонів, у котрі зухвало вдерлися. Не вистачало злості на нахабних, підлих, мерзенних завойовників, яких колись хибно називали братами. А ще, зізнається, огиду викликали все нові оприлюднені випадки втечі деяких українських чоловіків за кордон, їхні ухиляння від обов’язку захищати Батьківщину. Саме цей мікс почуттів й спонукнув-підштовхнув красуню змінити вишукані сукні й зручне взяття на військове обмундирування, яке почасти навіть не підходить за розміром, адже зазвичай воно у нас чоловіче.
Світлана переконана, що в армії найскладніше – це амуніція (до прикладу, розмір берців починається з 40-го, а у неї – 38), стереотипне ставлення до жінок на службі, і, звісно, важко звикнути до буднів без світла, води, туалету, коли замість елементарних умов у тебе є лише вологі серветки. В гарячих точках доводиться жити у будинках, за 500 метрів від «нуля», грітися від окопних свічок, спати у спальниках в окопах. «Бувало, – ділиться реаліями, -голову могла помити раз за 17 днів. А нашим хлопцям, траплялося, майже по місяцю не вдавалося цього зробити через постійні бої». Утім своїм основним завданням, попри все, вважає порятунок бійців: «Не важливо, чи з мого батальйону, чи з іншого. Рани, осколки, травми – це все лікується, головне – бажання боронити Україну не зникає».
На Фейсбук-сторінці «Zemliachky. Ukrainian Front» ведуча та журналістка Ксенія Драганюк знайомить світ з історією 30-річної Світлани із Донецька, нині бойовою медикинею з позивним Руденька.
Позивний дівчині дав її хлопець. «Коли розподіляли медиків, я була ще й другим номером кулеметника, – пригадує захисниця. – Прийшла з великим медичним рюкзаком, зі своїм автоматом, та ще із кулеметом. З того часу і пішло: Руденька – строгий медик і кулеметник».
Світлана, як і більшість захисників, має уже кілька днів народжень, адже вистачало митей, які могли стати останніми. На щастя, Бог береже.
«Якось ми перебували на старому контрольно-спостережному пункті, – ніколи не забуде Світлана. – Біля нього почався мінобстріл, але треба було виходити, їхати за трьома пораненими. Смертельно страшно, виїхати неможливо, але ти розумієш, що мусиш ризикувати, бо троє людей чекають порятунку. Доїхали. Хлопці швиденько вантажать поранених… І тут чую, що в мою каску щось прилетіло. Потім – вдруге. Каска злітає з голови, але я ціла. Швиденько одягаю її назад, і в цю мить у будинок, біля якого ховалися, потрапляє снаряд. Нас засипало камінням. Ми дивом вижили. Так, оглушило і контузило, але ми вибралися. Перед очима промайнуло все життя».
Дивувалися, як вижили, коли обдивилися вщент обстріляний Форд-пікапі, за яким активно полював снайпер, коли о сьомій ранку під суцільним обстрілом їхали за загиблими й пораненими.
На війні у Сєвєродонецьку Світлана підібрала малесеньку собачку Осю. Одразу після Перемоги приїде з нею додому, прийме душ, одягне зручний халат й м’які тапочки і спокійно, без виття сирен, свисту ракет, гулу обстрілів, криків-стогонів поранених, вип’є чаю. А потім, впродовж десятиліть, успішна бізнесвумен гнатиме з пам’яті, як кадри з фільму жахів страшні бої і втрати побратимів, і водночас – такі згуртованість і єдність справжніх українців, відважних захисників і захисниць. Але вони, ті кадри, не підуть. Такі реалії війни. Така ціна у Перемоги.
