«Люблю вас усіх», – написав неньці з передової коломийчанин Павло Марусяк. «І ми тебе, Павлику, – відповіла. – І найголовніше, пам’ятай: Бог тебе любить». І Всевишній направду беріг. Раз навіть зі слухавки почула приліт: страшезний пекельний гуркіт, вибух… Тиша. Думала – кінець. Його ж вибуховою хвилею скинуло в підвал. Відбувся контузією. Їх у сміливого відважного кулеметника було чотири-п’ять. У ту фатальну мить Ісус, напевно, відволікся. «Прийміть співчуття», – той телефонний дзвінок перевернув весь світ догори дригом. 34-річний Павло Марусяк загинув на Покровському напрямку 23 грудня 2024 року. Похоронили Захисника в Олешкові Заболотівської громади, що у Франківській Коломиї.
«Павлик – другий з п’яти наших синочків, – розповідає Марія Василівна. – Що вже спокійний з дитинства був, то й передати годі. Ми ж тримали чимале господарство, було біля чого поратися й на городах. Тож візьму на рік за нього старшого сина з собою, його ж спокійно у хаті лишу. Він награється, награється й засне. До третього класу навчався у моїх батьків у селі Голошино. Потім ми забрали до себе, у Конятин, де й народився. Павлуша зростав допитливим, щирим, співчутливим, завжди готовим прийти на допомогу. Вміло поєднував навчання із чималими обов’язками по господарству, спортивними захопленнями». По закінченні одинадцятирічки в Олешкові, куди родина переїхала в 2007 році, у Чернівцях здобув фах штукатура-плиточника.
Золоті майстровиті руки, що вміли абсолютно все, стільки встигли переробити. Павло гарував на будівництвах у столиці, Польщі, нині ворожій росії. «Павлик приїхав додому в грудні 2021-го, – гортає спогади такого короткого синового життя осиротіла ненька. – Бо шість років не бачилися. Саме стільки був на заробітках у Швеції. На 1 березня 2022-го вже був квиток, щоб їхати назад. Утім якраз того дня вже був на Чернівецькому полігоні».
Десантника за строковою службою марно було впросити не гарячкувати. Пішов до військкомату у той же фатальний для всіх українців день.
Телефонував, запевняв, що все добре. Попереджав, коли і скільки не буде на зв’язку, бо ж заступали на позиції. «Якось два тижні тривала тиша, – змахує сльозу Марія Василівна. – Навіть жодному з братів не зізнався, що лежав у шпиталі з важкою контузією. Їх тоді до стабпункту везли трьох. Живим довезли лише Павлика. Такий був вибух, що його аж землею присипало. Відкачали і далі – на фронт».
…Він кілька разів був у коротеньких відпустках. На війну подався своєю автівкою. «Чекали його на Різдво, – тужливі сльози не знають стримку. – Він ж зателефонував й запитав, чи хочем невістку. Почувши ствердну відповідь, зізнався, що на Святвечір поїде до коханої. Його побратим, який став найкращим другом, познайомив зі своєю сестрою. З початку війни, виявляється, спілкувалися. Він по-справжньому закохався. Вона – лікарка. Він відправив її до Польщі. Хоч як рвалася вернутися, просив, щоб була в безпеці, переконував, що після Перемоги доєднається. Побратима звали Роман. Вони жартома називали одне одного Ромашка і Пашка. Ох, як же болісно пережив син загибель найкращого друга у 2023-му… На Різдво ми хоронили Павла. Він став першим на Алеї Слави в Олешкові. Дай Боже, аби останнім. А з його коханою Ніною я й донині підтримую зв’язок. Як донька вона мені стала».
А за два тижні до фатуму неньці наснився син, казав, що впав в яму, але хлопці його зараз заберуть. Забрали. На небо. Побратими. Як ж уже неспіввимірно велике вкраїнське небесне військо.
















