Вам також може сподобатися
«Коля народився з такою чіткою п’ятикутною зірочкою на чолі. Вона, правда, за два тижні зійшла. Проте ми завжди розуміли, що дитина обрана. Син все жартував, що стане знаменитим. Хто ж знав, що у такий спосіб», – плаче осиротіла ненька. Війна забрала у неї єдиного сина. Миколі Богатирьову з селища Вороніж Шостинської громади, що на Сумщині, назавжди залишилося 21.
41-річна Наталія Валеріївна за тих пів року, відколи провели кровинку в останній путь, на межі смертеіснування й життєсмерті, працює з психологами. Щосекунди аналізуючи-згадуючи, відтворює у пам’яті, як кадри із найщасливішого фільму, його коротке й яскраве, як спалах, життя. «Ми з чоловіком Олегом забрали сина з пологового уже в добротно відремонтований власний будинок, – очі неньки світлішають спогадами. – Малюк зовсім не завдавав клопотів, не капризував. У пів року вже повністю освоїв горщик. У 10 місяців й 11 днів зробив перші кроки: зіпнувшись на ніжки, прийшов до мене: аж серце від щастя завмерло. Коли став ходити й говорити, не вгавав ні на мить. Цікавився усім навколо. Був надзвичайно вертким й непосидючим. «Гіперактивна у вас дитина», – констатували лікарі. Бувало, сапаю на городі, Миколка з каченятами у загорожі бавиться (змалку господарем був). Дивлюсь: не видно дитини. Приходжу: сплять усі – і він, і каченята».
З садочка умів дружити й завжди був душею будь-якої компанії. З ясельної групи побраталися з Вадимом й Дмитром. Крізь все життя гордо несли цю справжню дружбу. Хлопці зараз підтримують рідних.
Подружнє життя не заладилося. Розлучилися, коли Миколці ще й п’яти не було. Наталя вирішила їхати на роботу до Києва. Хотіла й дитину з собою брати. «Їдь поки сама, Миколку у мене залиш. А як влаштуєшся – забереш», – переконувала свекруха. Ота тимчасовість затягнулася: працювала вахтовим методом, раз по раз приїжджаючи додому. Миколу до столичної школи від бабусі, яка не чула у внукові душі, Наталя забрала, коли йому було 12. У Києві обдарований хлопчина, який гарно грав на баяні, захоплювався мототехнікою й волейболом, паралельно зі шкільним навчанням освоював інформаційні технології. В десятий й одинадцятий клас юнак впросився повернутися у рідну школу – там друзі. На літні канікули уже підробляв на місцевих СТО: добре ремонтував машини, переварював днища. Тож вибір професії, по закінченні школи у 2019 році, був очевидний: здобув фах автомеханіка. «Мамо, потрібна допомога, – зателефонував якось з Шостки, де навчався, – хочу купити автомобіль». «Ми з його й моїм батьками допомогли здійснити юнацьку мрію, – втирає сльозу ненька. –
Як він тішився своєю «ластівкою».
По завершенні навчання хлопець працював у столиці на будівництвах, кондиціонерних обладнаннях. «У жовтні 22-го я лежала в лікарні після операції, – пригадує Наталія Валеріївна. – Коля прийшов мене провідати. Помітила, що світиться від щастя. «Мамо, я зустрів Янгола», – поділився, бо секретів між нами не було ніколи. Небавом познайомив мене зі своєю обраницею і її батьками. Молоді стали винаймати квартиру. Микола з Оленою були гарною парою».
У січні 2023 року Микола Богатирьов підписав контракт із ЗСУ. Після навчань ввірвалися в життя зовсім юного хлопця фронтові дороги. Утім, неньці й рідним хлопчина казав, що він у Львові, на полігоні. Коли ж таки дізналися, що на Донбасі, запевняв, що від лінії зіткнення дуже далеко. Періодично на кілька днів приїздив додому. «Мамо, ми розпишемося, – сказав у липні, – а весілля зіграємо після Перемоги». На той період боєць приєднався до лав «Азову». «Ми охоронятимемо об’єкти у Києві», – вигадував казки для неньки. «Війна зовсім змінила мою дитину, хоч Коля ніколи нам про неї не розповідав, – аналізує ненька. – Усмішка, що ніколи не сходила з його обличчя, перестала з’являтися зовсім. Завжди балакун, він став зовсім мовчазним. І зовсім не юним – глибоко дорослим.
Він приїхав на кілька днів додому у жовтні. Затримався, бо підхопив коронавірус. У переддень від’їзду прийшов до мене на сніданок. Чомусь захотілося тоді приготувати усі його улюблені страви. Зазирнула в його очі. А у сина чомусь такий порожній погляд. «Невже це останній наш сніданок? – подумала й одразу відігнала від себе цю думку. Попросила його все ж хоч щось мені розповісти. «Я контужений, рідна. Я бачив багато смертей, – витиснув з себе. – Я збирав по фрагментах тіла. Найстрашніше, коли над головою летить міна. …Головне – вижити до березня. Тоді нас на трішки поміняють». Ми гуляли тоді парком. Син наполіг, що купить мені продуктів, хоч я заперечувала. Розповідав, що коли повернеться, відкриють з Оленою бургерню з кав’ярнею. А потім цей бізнес залишать мені, а самі відкриють СТО. Наступного ранку, 17 жовтня, ми його провели. Ніяк з невісткою не могли вгамувати сліз. А потім я йому писала, а він не відповідав – одразу пішов на позиції».
«Тримайтеся, – прийшли 21 жовтня у крамницю, де працює Наталя, невістка зі свахою. – Коля поранений. Важко. У комі. У Дніпрі». Одразу з Оленою помчали туди. Їх пускали в реанімаційну палату. Лікарі констатували, що роблять все можливе, та шансів фактично нема. Молилися і просили його викарабкатися, бо він сильний, бо він мусить. «Ні!» – кричала Наталя, побачивши, як плачучи сповзає по стіні Олена. «Пустіть до сина!» – рвалася в реанімацію. «Він у морзі», – сказала медсестра й опустила очі. Це було 25 жовтня.
Того фатального дня на Лиманському напрямку водій броньованої техніки Микола Богатирьов брав активну участь в евакуації поранених побратимів. Артилерійський обстріл шансів не залишив.
«Подивися, мамо, де я зупинився», – Коля наснився неньці й провів їй екскурсію казковим білим будинком і двориком. «Із ним були хлопці. Певно, ті, що загинули в тому ж бою. Так син показав мені, що він у раю», – упевнена ненька.
