День пам’яті та примирення, який щороку відзначаємо 8 травня, нині, як ніколи раніше, міцно переплівся із українським сьогоденням. Пам’ять – це те, що робить нас людьми, те, що живе в наших серцях, те, що не дає нам забути про найважливіше. А ще – передаючи з покоління в покоління збережену інформацію, що віками накопичувалася та примножувалася, ми робимо певні висновки та формуємо свій шлях у майбутнє.
На жаль, українська пам’ять містить чимало сумних та трагічних сторінок. Хто лишень не розгойдував колиску історії, намагаючись знищити нашу націю. Свого часу на наших землях войовничих скіфів поступово витіснили споріднені з ними за мовою не менш войовничі сармати. У середньовіччя князь Роман Мстиславович збирав землі руські, перемагаючи поганські народи. Сюди по здобич земну та людську не раз вирушали татари, спалюючи на своєму шляху все, що чинило і не чинило супротив. Пізніше роздерту на лівобережжя та правобережжя Україну намагалися соборувати, вирвавши її з лап польсько-литовських та московських правителів. Адже і ті, й інші вважали українців меншовартісним народом, усіляко гноблячи та знущаючись над ними. У цій боротьбі зародилися одвічний український дух, хоробре козацтво, в яких мудрість пращурів не дозволяла забути, хто ми. Що ми «народ, якого правди сила ніким звойована ще не була», як писав Павло Тичина. Українське військо відзначалося неабиякою силою та відвагою й було знане не лише на своїх землях. Воно допомагало й іншим народам. Козаків навіть називали рятівниками Європи.
Перша світова війна, за висловом історика Домініка Лівена, «перевернула долю України». Друга світова війна, за словами легендарного журналіста Едгара Сноу, теж була «насамперед українською війною». Тепер і загроза третьої світової війни залежить від того, що може статися в Україні.
Літописи, давні артефакти, архіви навряд чи так міцно збережуть у пам’яті наступних поколінь українців вікопомні події, як сучасні засоби інформації. У просторах інтернету вже закарбувалися злочини рашистів у Бучі, Гостомелі, Херсоні та інших окупованих містах України. Не забудемо ракетний удар рф по Маріупольському драмтеатру з написом у дворі «ДІТИ!», знищену гордість українського літакобудування і найбільшу у світі – «Мрію», не пробачимо спустошене Каховське море, удар по залізничному вокзалу Краматорська, закатованих у російських тюрмах та підвалах українських цивільних та військових, зґвалтованих дітей, жінок, розстріляних митців, священників, вчителів, спортсменів, убитих журналістів, медиків, енергетиків, рятувальників… Цей перелік, на жаль, можна продовжувати дуже довго. І наша пам’ять міцно тримає в голові жахливі кадри новин.
На противагу – назавжди закарбувалося, як українські військові на аеродромі в Бельбеку, без зброї та співаючи гімн України, йшли на російських силовиків, які відкрили вогонь. Як більшість групи курсантів колишньої Академії ВМС імені Нахімова навесні 2014 року у Севастополі під час анексії Криму заспівали Державний гімн України після підняття на території військового вишу прапорів рф. Як інженер окремого батальйону матрос Віталій Скакун підірвав разом із собою Генічеський автомобільний міст у 2022 році, щоб зупинити ворога. Як через два роки, керуючи F-16, пілот Олексій Месь в одному бою знищив три крилаті ракети та один ударний БПЛА та врятував українців від ворожої зброї ціною власного життя. Як молодший сержант Назар Небожинський 30 березня 2022 року під час штурмових дій на Чернігівщині, потрапивши у ворожу засідку трьох броньованих машин піхоти, прикривав своєю бойовою машиною піхотні підрозділи та знищив усі три російські БМП разом з екіпажами… Таких історій також чимало. І ми пишаємося кожним Героєм-українцем, який став на захист нашої країни, низько схиляємо голови перед тими, хто віддав життя за волю і незалежність України.
І пророчими стали слова Тараса Бульби до своїх синів: «Пам’ятайте, діти, що ви – козаки, і що ваша слава – воля».
У 1904 році англійський географ Гелфорд Джон Маккіндер зробив сміливе передбачення. У статті «Географічна вісь історії» він припустив, що той, хто контролює Східну Європу, буде контролювати світ.
…Наш мозок може зберігати неймовірні обсяги інформації. Вчені регулярно намагаються виміряти максимальний обсяг людської пам’яті, й за останніми даними – це 2,5 петабайтів (1015) даних. Просто уявіть, що у вас у голові 4 000 айфонів на 256 гігабайт…Тож ми не забудемо. І не пробачимо.
А примирення, можливо, буде лише тоді, коли всі російські військові злочинці на чолі з путіним понесуть заслужене покарання. А росіяни – покаються. Коли окупанти залишать українську землю, відбудують наші села та міста, дороги та те, що зруйнували. Звичайно, все відновити вже ніколи не вдасться. Занадто багато втрачено назавжди. Особливо життя людей.
Примирення з нелюдами – чи можливе? Поки що це слово і поняття для більшості українців стосовно до московитів – нереальне. Бо дуже живі нині пам’ять тисяч вдів і сиріт, батьків, котрі втратили дітей, біль від втрати рідного краю, де зростали та прожили цілі покоління, безвихідь від руйнування дому, нищення всього українського…
Україні не потрібен мир за будь-яку ціну. Бо ми вже заплатили за право бути нацією надто високу ціну. За країну від рук рашистів пролили кров тисячі її патріотів. Ми всі дуже чекаємо на Перемогу. Але Перемогу справедливу, потужну та всеосяжну.
