Вперше паспорти були запроваджені в російській імперії на початку ХVІІІ століття. Тоді держава випускала свого підданого за кордон, надаючи йому правовий захист. Згодом «паспортна книжка» стала посвідченням особи і використовувалася для контролю за сплатою подушного податку, каже історик Іван Романюк.
«У 1894 році було видано положення про види на проживання в російській імперії, зокрема і в підросійській Україні. А в 1903 році – статут про паспорти. Потім – столипінська реформа, один із принципів якої – це переселенська політика. Натомість у європейських країнах паспорт був введений в епоху великих буржуазних революцій. Це було досягнення вільної людини, яким досить пишалися.
Вам також може сподобатися
Коли більшовики прийшли до влади, то вони не могли обійти увагою таку сферу, як паспортна система. Попервах вони взагалі скасували паспортну систему. Її не було. Інколи кажуть, що це крок назад. Ні! Замість неї ввели легітимізаційну систему, яка діяла і в багатьох країнах світу. Це коли громадяни зобов’язані на вимогу відповідних органів влади пред’явити достатні докази своєї особи. Якщо чимось провинився громадянин, то могли вимагати від громадянина дані. І це діяло всі 1920-ті роки і навіть трохи довше», – розповів Іван Романюк.
Перший документ, схожий на паспорт, радянська влада запровадила в 1919 році. Це були «трудові книжки», які прикріплювали робітників до певного підприємства. А ще за їхньої наявності видавали картки на продукти, що було головним в умовах тодішньої продовольчої кризи. Але такий документ видавали лише в кількох великих містах. В інших регіонах місцева влада використовувала бланки царської росії або вигадувала власні довідки та свідоцтва посвідчення особи.
Після завершення Громадянської війни і утворення СРСР у 1923 році запровадили єдине для всієї країни «посвідчення особи». У ньому були графи: прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, місце проживання, професія, сімейний стан, наявність дітей, дані про військову службу. З 1925 року для мешканців міст ввели прописку. Фото в таке посвідчення вклеювали на бажання власника, і головне – отримувати його було не обов’язково. Обов’язковими були тільки паспорти для виїзду за кордон.
Наприкінці 1920-х років селяни почали масово тікати в міста від примусової колективізації. Тому для контролю міграції у 1932 році в СРСР запровадили внутрішній паспорт, який став єдиним посвідченням особи. У новому документі, крім тих граф, що були в «посвідченні особи», вказували національність, соціальний стан, відмітки про прийом на роботу. Для жителів союзних та автономних республік текст друкували двома мовами: російською та мовою республіки. Запроваджувалася й обов’язкова прописка паспортів «не пізніше ніж за 24 години після прибуття на нове місце проживання».
Головною особливістю було те, що паспорти видавали тільки жителям міст, робітничих поселень, новобудов, які досягли 16 років, а також держслужбовцям та працівникам радгоспів. На більшість селян нова паспортна система не поширювалася. Їх із 16 років добровільно-примусово записували в колгосп. І вони не могли виїхати далі ніж за райцентр без довідки від колгоспного керівництва. За самовільний виїзд карали штрафом, а за повторне порушення була кримінальна відповідальність – до трьох років в’язниці. Нерідко голови колгоспів і сільрад або працівники НКВС за хабар видавали довідку, на підставі якої можна було отримати паспорт. Особливо це було поширене після Другої світової війни, коли до села повернулися солдати з «трофеями з Європи». На ці трофеї вони купували собі паспорти й осідали в містах.
На першому етапі паспорти видавали у великих містах. В Українській РСР це були Київ, Харків, Сталіно (зараз Донецьк) та Дніпропетровськ (зараз Дніпро). Навколо них встановлювалася 50-кілометрова режимна зона, яку «зачищали від куркульських, кримінальних та інших соціально небезпечних елементів». Для боротьби з порушниками паспортного режиму НКВС створили позасудові «трійки». У 1938 році до паспортів почали вклеювати фото, другий примірник якого передавали в органи міліції. Також з’явився абетко-цифровий код, який зашифровував наявність судимості та статтю: політичну, господарську чи кримінальну. Таким чином паспортні столи та адресні бюро стали першими картотеками для всесоюзного розшуку.
Після смерті Сталіна у 1953 році в СРСР провели паспортну реформу. Паспорти отримали жителі прикордонних територій, Балтійських республік, працівники залізничних вузлів. На третину скоротили кількість режимних територій. Але для більшості колгоспників мало що змінилося. Новий генсек Микита Хрущов задумав реорганізацію сільського господарства, зокрема й освоєння цілини. Тому селяни знову залишилися без паспортів.
Коли в 1964-му до влади прийшов Леонід Брежнєв, то перші роки він займався внутрішньою боротьбою в політбюро. Тільки після його остаточної перемоги питання про паспортизацію селян зважився порушити уродженець Луганщини, перший заступник голови радміну і майбутній міністр сільського господарства Дмитро Полянський. Його підтримав і голова МВС Микола Щолоков, якому не вистачало даних для «більш успішного виявлення антисуспільних елементів».
Рішення відкладали до 28 серпня 1974 року, коли Рада Міністрів затвердила нове «Положення про паспорти в СРСР». Запроваджувалися паспорти нового зразка: червоного кольору замість зеленого; скоротили кількість граф; з’явилися сторінки для фото у 25 і 45 років, пом’якшили правила прописки. І головне – паспорт отримували в 16 років усі громадяни, зокрема й мешканці сіл.
Тепер колгоспники набули відносну свободу пересування, але вони, як і раніше, не могли влаштуватися на роботу в місті без довідок від колгоспного начальства. Нові паспорти почали видавати у 1976 році, і до кінця 1981-го їх отримали близько 50 мільйонів селян. З цими паспортами вони й зустріли розпад СРСР у 1991 році.
Попри таке неофіційне радянське кріпацтво з документами, селяни працювали важко і без вихідних. Від світанку до сутінків – у полі, на фермах, на будівництвах. Грошей за працю не платили. Натомість існувала система так званих трудоднів: за кожен день роботи ставили «палочку». Наприкінці року за ці трудодні могли видати трохи зерна, цукру, картоплі або… нічого, якщо колгосп мав борги перед державою. Лише у 1966 році трудодні скасували й запровадили грошову оплату. Але вона була мізерною й не забезпечувала нормального життя.
Окрім примусової праці, селян обкладали непосильними податками: на землю, худобу, на кожне фруктове дерево. А також потрібно було здавати державі натуральні податки: яйця, молоко, м’ясо, шкіру. Через податок на дерева, щоб вижити, люди масово вирубували сади. Колгоспників також примусово змушували купувати державні облігації – фактично забирали й так мізерний дохід «у борг державі». Селяни виживали завдяки підсобному господарству – городам, кільком курям, корові. І навіть за це держава брала своє.
До речі, за словами історика Івана Романюка,15 липня 1964 року ухвалили закон, за яким колгоспне селянство почало отримувати пенсії. Тоді це вважали великим досягненням, хоча попервах пенсія колгоспника становила всього 8 карбованців на місяць. Якщо порівнювати з пенсіями робітників, інтелігенції, військових, то вона була дуже низька. Але прогрес був у тому, що всі селяни вперше почали щомісячно отримувати пенсію. Невдовзі вона досягла 12 карбованців, у 1970 році – в межах 20-26 карбованців, залежно від стажу. Крім того, до 1978 року на 15 відсотків пенсію зменшували всім, хто мав присадибну ділянку понад 15 соток… Сьогодні – це вже історія. Проте ми не повинні забувати, як радянська система десятиліттями експлуатувала селян, позбавляла їх прав, тримала в злиднях і страху, нищила українське село як носія культури й свободи.
