Творчістю Валентина займається давно. Хоча й має за плечима два роки навчання в художній школі та рік вивчала дизайн і мистецтво в Харківському виші, більшість своїх творчих знахідок вона вигадала сама.
«Я все своє життя самоучка, – каже Валентина. – Подобалося створювати красу власними руками, експериментувати. Кілька років навчала дітей образотворчого мистецтва в художній школі, приватному навчальному закладі, приватних студіях. А коли почалося повномасштабне вторгнення, півтора року мешкала то у батьків у Дергачах, то на Полтавщині в знайомих. Затим остаточно повернулася до рідного Харкова».
До обстрілів, каже жінка, яка взяла собі творче ім’я Sontse, вже звикла. Пояснює, що головне – зберігати спокій та знати, як поводитися під час ракетної атаки чи нашестя шахедів.
«Минулого року прилетіло у двір будинку, де я мешкала тоді. В квартирі повилітали вікна та постраждав балкон. Коли я збирала розбите скло, сяйнула думка: а чи не зробити з нього щось корисне, подарувати склу друге життя? Так і виникла ідея зібрати мозаїку – створити «дерево життя»».
Крім скла, мисткині знадобилися деревина для основи, клей, фарби, будівельні суміші та інструменти. Дещо додумала сама, іноді запитувала професійної поради у консультанта будівельного магазину. «На сьогодні я створила вже сім таких «дерев життя». Одне з них – в Ізюмі, куди поїхала та зібрала скло після обстрілів. Загалом свої роботи я з допомогою друзів розміщую на фасадах будівель максимально близько до того місця, де було зібрано скло».
Інколи допомагають збирати матеріал знайомі, товариші. Буває, незнайомі люди. Адже просять створити мозаїку, щоб увіковічнити пам’ять.
«Наше харківське скло – унікальне. Тут багато старовинних будинків, які були збудовані ще в минулому і позаминулому століттях. Ми забагато втратили за ці роки війни і продовжуємо втрачати, на жаль. Але я прагну, щоб скло не викинули на смітник як непотріб. А щоб воно свідчило, що і з руїн можна створити щось прекрасне, надихнути і підтримати мешканців. Показати і довести усім, що не варто здаватися, не варто опускати руки, а боротися. У моїх «дерев життя» є корінь, бо це основа. Це те, на чому все тримається. Воно живе і наче промовляє, що правда переможе, що існує життя і над руїнами. «Дерево життя» – це факт створення нового зі зруйнованого».
На фото: Мета робіт Валентини – показати, що навіть із зруйнованого можна створити красу та подарувати надію на відродження.
Свої мозаїки Sontse складає з тих шматків скла чи іноді осколків кераміки, не ламаючи і не ріжучи їх. Просто терпляче підбирає, комбінуючи так, щоб щільно вкласти один до одного в завчасно накреслений ескіз. «Якщо буде змога та можливість, обов’язково поїду та зберу скло у прифронтових містах, щоб і вони мали свої мозаїки. На згадку та для мотивації українцям не здаватися», – каже вона.
До речі, Валентина все своє життя розмовляла російською, хоча у школі вивчала українську. Не раз ставила і собі, і рідним запитання: чому переважає російська. А от після повномасштабного вторгнення рашистів вирішила перейти на українську. Каже, що огидно розмовляти мовою окупантів.
Кожна робота майстрині – унікальна. Її Sontse підписує на кшталт: «Дерево життя (Пагін). Скло з вулиці Чернишевського після влучання ракети 25.11.2024 р.» або «Дерево життя 4. (Цербер). Скло з вулиці Соборної міста Ізюма на честь Олександра Пустовіта, військового, який віддав життя в бою за Україну».
