Той фатальний для України світанок розбудив жителів Цупівки, що на Харківщині, гучними вибухами, артилерійськими залпами. Ольга Бондаренко підійшла до вікна й не могла збагнути, що за величезна заграва на лінії кордону. Сусіди з маленькими дітьми збиралися на вулиці.
У перший день родині Бондаренків розтрощили паркан, від осколкових поранень стік кров’ю вірний чотирилапий друг Рей. Події довкруж нагадували найпекельніший фільм жахів. Страшно було й на мить вийти на подвір’я. Суцільні обстріли заганяли оторопілих мирних мешканців до
погребів і підвалів.
Вам також може сподобатися
Наступного дня, хизуючись пихою й зухвальством, через село на Харків ішла колона орків. «Вони сиділи зверху на танках й бронетранспортерах, демонструючи свою гнилу сутність, – пригадує звідане Ольга В’ячеславіна. –
Вони лупили зі зброї по чім хотіли. Зятя моєї подруги розстріляли за те, що йшов дорогою. Через кілька населених пунктів їх гідно зустріли наші Захисники, тож до Харкова не дійшли. А потім рашисти осіли в селі. Спочатку під «готель» обрали собі місцеву школу, а згодом розселялися у будинках, які покидали мешканці. Хтось же їм доносив цю інформацію! Наше село залізницею, так би мовити, розділене навпіл. То на боці, де школа, жити місцевим вже було нереально. Згодом ворог окупував й інший бік. Мародерили, як могли: відбирали автівки, буси, завантажували їх усім, що до душі припало… А ще «найсильніша армія світу» просила у місцевих хліба. Під час окупації уже не працював жоден магазин. Розгатили електропідстанцію, а згодом ще й газопровід. Волонтерам вряди-годи таки вдавалося доставляти нехитрі харчі місцевим мешканцям. Хто мав запаси – ділився. Я тоді навчилася пекти булочки без молока і яєць. А як не стало газу – смажили оладки на вогнищі. Нагрівали хату дровами, добре, що свого часу поряд з газовим твердопаливний котел залишили».
Завідуюча садочком, де трудилася Ольга (якраз за рік до війни збулася її дитяча мрія: вона пішла працювати з малечею, а до того 21 рік була у школі педагогом-організатором й вчителем трудового навчання), домовилася з селищною радою про генератор. «Їх було два на всеньке село, – розповідає жінка, – проте вистачало зарядити телефони. Втім, засоби зв’язку все одно треба було ховати, щоб не втрапили окупантам на очі. Сина моєї керівнички піймали з телефоном, то на кілька днів закрили й знущалися,як могли».
Прильоти, обстріли, будинки займалися, як сірники… Буває, пів шляху за продуктами до волонтерського пункту пройдеш, а свинець зі всеможливої авіації й іншої техніки так рясно починає сипатися, що не знаєш, куди тобі дітися. Тоді ховаєшся до погребу навіть малознайомих.
Ользі В’ячеславівні довіряли, адже не одне покоління дітей виховала. Тому зізнався їй місцевий молодик, що вивозить патріотичних українців на неокуповані території, щоправда, до блокпосту кілометрів два треба пішки йти. У селі вистачало зрадників. Тож старався бути обережним. Ольга сконтактовувала з перевіреними людьми. Виїжджаючи, селяни дорізали худобу: хтось просто ділився м’ясом, хтось продавав його. Самі Бондаренки, попри те, що й в домівку уже прилетіло, й вирва зяяла на подвір’ї, виїздити не збиралися. Вони настільки вірили, що все минеться сьогодні-завтра, що навіть тримісячне цуценя у колеги взяли. Їм дуже не хотілося залишати недавно капітально відремонтований батьківський будинок. «Потерпіть трохи, – телефонував Ольжин брат, який живе в росії, – скоро у вас все буде добре, але нас задавлять санкціями». Не бачачи війни, зомбовані своїм телебаченням, росіяни переймалися лише санкціями.
Бондаренки ночували у родичів чи знайомих, жили фактично у погребах. Їх було два: до одного далі бігти, і він без надбудов, а інший ближче, проте у нім повно консервації. Над ним – майстерня й літня кухня. Ольга боялася, що як засипле, то вибратися з-під завалів не вдасться. І відчуття не підвело: його таки засипало. Як добре, що без них. «Ти біжиш до погребу навіть не секунду – мить, – відлунює болем звідане. – Але поки втрьох, з чоловіком і сином, спустимося, здавалося, минала вічність. Раз ми лише вбігли, а позаду бахнуло так, що каміння в льоху посипалося».
В останній день травня знайомий волонтер таки вмовив їх виїздити. Кілька разів до хати вбігли поспіхом: обстріли не давали зібрати речі. В темноті (всі вікна були закриті дошками, старими дверима) покидали у три сумки теплі речі. Навіть не взяли світлин. Цифрові фото були у комп’ютері. З будинку і прибудов після чотирьох прямих влучань нічогісінько не залишилося. Лишень руїни, що роблять боляче.
Спочатку прихистив Ольжин троюрідний брат з дружиною у Сумах. Згодом стали орендувати там окреме житло. Кішку вивезли одразу. За собачкою згодом повернулися потягом. Не надякуються сусідам, що попри все, підгодовували його. «Ми під обстрілами принесли від знайомих з іншого кінця села осипку й просили сусідів хоч трішечки підгодовувати крихітку. І воно, мале, хоч відв’язане, не пішло з дому, дочекалося нас, –
розповідає жінка. – Не надякуємося зараз сусідам, що ризикували. Тоді, на жаль, багато тварин загинуло. Ми вдячні усім друзям за підтримку, зокрема моральну».
Вісімдесят відсотків будівель рідного села знищено. Реставрації дім не підлягає. Проте Бондаренки дякують Богу, що живі. З нетерпінням чекають Перемоги і мріють про власний дах над головою.
