Як правильно спілкуватися з військовими, яких ми зустрічаємо на вулиці, в магазинах, у дворі будинку, про що можна говорити, а які теми краще не порушувати? Про це ми запитали у психолога, фахівця у сфері ментального здоров’я Максима Вербельчука.
– Коли зустрічаєш військового на вулиці, в магазині, у дворі будинку, у багатьох виникає бажання підійти, подякувати, розпитати. Чи варто підходити і починати розмову?
Вам також може сподобатися
– Якщо це незнайома людина, то підходити і розпочинати розмову все ж не варто. Так, бажання подякувати Захиснику – природне, це нормальна реакція людини на зустріч з ветераном, воїном, військовим. Але слід шанувати психологічні кордони іншої людини і не втручатися в її особистий простір, адже ми не знаємо конкретних потреб цієї особи, її стану, cамопочуття, військового досвіду, сприйняття своєї військової ролі, місії. Таким чином наші припущення можуть не відповідати реальності конкретної людини, і натомість можемо отримати непорозуміння чи навіть агресію. Тому доречніше свою подяку військовим висловити в інший спосіб – наприклад, донатити на ЗСУ, якоюсь іншою проактивною ціннісною позицією. Якщо ж військовий – ваш знайомий, то така розмова буде доречнішою. Але все ж потрібно поцікавитися, чи можна поговорити.
– Пане Максиме, про що можна розпитувати військових, а яких питань краще уникати?
– Краще уникати того, що може призвести до руйнування стосунків, непорозуміння. Слід пам’ятати, що ветеран, військовий — це, перш за все, людина. Усе інше — чому він пішов добровольцем, чому був мобілізований чи в якийсь інший спосіб потрапив на оборону нашої держави – це його роль. Тому запитувати про це не зовсім доречно. З повагою слід ставитися до особистого простору. Зрозуміти, в якому руслі вести розмову, можна завдяки загальним запитанням (як ти, як справи тощо). І так, крок за кроком, виходячи з відповідей на попередні, можна ставити наступні запитання. Якщо у процесі розмови у співрозмовника виникає роздратування, небажання говорити про бойовий досвід, на теми війни, то краще їх уникнути, відкласти. Потрібно розмовляти на теми, які комфортні співрозмовнику-військовому. Взагалі не варто говорити на теми некоректні — про бойові завдання та розпорядження для воїнів, про місії, про технічні аспекти бойового досвіду. Бо усе це в умовах війни засекречено. Не потрібно запитувати, чи вбивала людина, чи було страшно, чи затрофеїла якусь зброю. Про таке можуть розмовляти побратим з побратимом або люди з бойовим досвідом між собою. Коли ж розмовляє цивільний з військовим, то потрібно зважати на ці рамки. Тобто треба слухати, чути і вміти вчасно зупинитися. Наша цікавість може не відповідати дійсності та суб’єктивному сприйняттю бойового досвіду воїна. І це треба поважати.
– А чи можна жаліти, висловлювати захоплення мужністю, жертовністю?
– Жаліти точно не можна. І це стосується не тільки воїнів, а й будь-кого, адже це спонукає людину почуватися безпорадною, безпомічною, слабкою, вразливою. Висловлювати захоплення мужністю, жертовністю також не варто, якщо у вас немає передумов для цього захоплення. Потрібно зрозуміти потребу ветерана чи ветеранки і лише тоді можна висловити свою вдячність, захоплення — коли вже є попередній досвід спілкування з цією людиною. А якщо це незнайома чи малознайома людина, то жодних емоцій висловлювати не слід, оскільки ми не знаємо історію цієї людини, який вона пройшла бойовий шлях, як вона сама трактує власний бойовий досвід, не знаємо її думок, відчуттів. Варто пишатися. Але це, знову ж таки, контекстуальні речі. Контекст — це, певно, відповідь на всі запитання. Ми опираємося на контекстуальні фактори, виходячи з реальної конкретної ситуації.
– Чи потрібно пропонувати допомогу, особливо якщо бачиш людину з інвалідністю?
– Це теж пов’язано з ключовими поняттями: контекстом і повагою до людських кордонів, пошаною гідності особи, а також соціальною роллю воїна. Якщо зустрічаємо людину з інвалідністю, не потрібно загострювати свою увагу на ній, розглядати її ампутовані кінцівки чи протези. Підходити й пропонувати допомогу теж не слід. Але якщо бачите, що людина з інвалідністю хоче щось зробити, але їй це не вдається, можна підійти і запитати, чи потрібна допомога. Якщо відповідь ствердна, тоді допомогти. Якщо відповідь «ні», то не варто наполягати. Тут важливо не поранити людину, не завдати їй страждань, не виставити її безпомічною, неспроможною. У розмові потрібно спілкуватися так само, як і з людиною без інвалідності.
– Якщо військовий бажає виговоритися, висловлює думки, які тобі неприємні, чи навіть агресію, як реагувати у таких випадках?
– Якщо військовий хоче виговоритися — дайте йому такий шанс, якщо у вас є на це можливість і час. Слухати, чути, розділяти, співпереживати, проживати якусь частину його історії — це добре. І для цього не потрібно бути психологом чи мати якусь спеціальну освіту. Адже сучасне життя змусило нас усіх стати трішки психологами, волонтерами — кожного на своєму місці. Але якщо таке спілкування зачіпає ваші особисті цінності, принципи, то про це варто сказати: «Так, я поважаю твою думку, твої ідеї, твої погляди. Але я маю ось такі…» Це, звичайно, потребує сміливості. Тобто окреслити свої погляди, бути чесним зі співрозмовником. Якщо співрозмовник виявляє агресію чи виникає якийсь ризик для вашого життя та здоров’я, або якщо людина у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, тоді не йдеться про якусь глибоку комунікацію з підтримкою, емпатією. У такому разі слід скоротити, звузити розмову до простих речей і намагатися швидше завершити спілкування. Це потрібно насамперед задля особистої безпеки.
– Чи можна цікавитися, як військовий ставиться до того, що на частині України люди живуть звичним життям, розважаються?
– На мою думку, про таке запитувати недоречно. Це запитання звучить провокативно. Коли воїни приїжджають із зони бойових дій для відновлення, доукомплектації чи у відпустку в умовний тил нашої країни і бачать звичайне життя, це часто є конфронтацією для мозку, який ще функціонує в режимі «бий, біжи, замри», тобто перебуває в процесі виживання. Коли людина, яка постійно під загрозою для життя і здоров’я, повертається на короткий час у тил, то мозок ще залишається там, на полі бою. Йому потрібен час для адаптації, на перепрограмування біохімічних процесів свідомості. «Мирне життя» і так буде тригерити світосприйняття воїна-ветерана. Тому запитувати про ставлення до звичного життя на частині України буде недоречно. Якщо ж військовий захоче поговорити на цю тему, він сам її порушить. Водночас не потрібно соромитися того, що ми ведемо життя таке, як до великої війни. Це потрібно для нашої психіки, для відновлення, наповнення. Це також потрібно і нашим воїнам. Їхній мозок не здатний адаптуватися, він живе у стресі, у турборежимі. Йому важко інтегруватися в «мирне життя», важко адаптуватися і розслабитися. Але йому необхідно це зробити, щоб поповнити власний ресурс. Тому оточенню військового слід більше перейматися тим, як допомогти йому відновитися. Це виклик, який сьогодні стоїть перед усією системою охорони здоров’я, зокрема психічного — психотерапевтами психологами, психіатрами, соціальними працівниками, капеланами.
