Вам також може сподобатися
Єгор народився у 1992 році. Він нащадок тих, хто приїхав колись на північне Причорномор’я розбудовувати промисловість. Славнозвісні «Азовсталь» та завод Ілліча в Маріуполі з’явилися зокрема й завдяки їхній праці. Після закінчення школи хлопець вступив на машинобудівний факультет Приазовського державного технічного університету. Здобув фах інженера-механіка-технолога. У студентські роки Єгор брав активну участь в самодіяльності, організовану в стінах навчального закладу. І настільки цим захопився, що вже під час навчання почав заробляти собі на життя, відпрацьовуючи ведучим на різних фестивалях, днях народження, весіллях, був діджеєм, організатором розважальних заходів…
Це хобі не завадило Єгорові здобути і другу вищу освіту – отримав диплом магістра економічних наук. Його сфера діяльності – патенти, авторське право. Вже тоді хлопець переймався майбутнім своєї країни. Тож у 2019 році долучився до проєкту «Центр розвитку стартапів 1991 Маріуполь». За короткий період часу вдалося підготувати з десяток креативних команд, які стали доволі успішними.
2014-й став для молодого чоловіка по-своєму випробувальним. «Чогось вкрай кардинального в моєму житті не сталося, проте розумів, що навряд чи денеерівці мені пробачать промовисту проукраїнську позицію, активну участь у житті футбольного фансектору, патріотичних осередків», – каже Єгор.
Єгор Рибак з перших днів повномасштабного вторгнення піклувався про земляків. Нині він активно розробляє проєкти та заходи для допомоги переселенцям. Фото: з архіву співрозмовника
У тому ж році створив з друзями громадську організацію «UP», що перекладається як українські патріоти. Працювали здебільшого з молоддю, розповідали історію України, організовували патріотичні забіги, різноманітні акції на підтримку країни, мітинги, боролися з торгівлею російських товарів у магазинах тощо. За досить короткий час організація вже нараховувала понад пів сотні учасників.
У вересні 2020 року Єгор одружився. Молода сім’я мешкала на восьмому поверсі дев’ятиповерхівки. Саме там і застала всіх повномасштабна війна.
«Мені під ранок зателефонував брат дружини Яни і сказав, що все почалося, – пригадав Єгор. – Він був поліцейським, тож сказав підготуватися. Ми могли потрапити у першу чергу на евакуацію, проте не поїхали. Думали, що небезпека ще десь далеко. Ми були впевнені у наших Захисниках-Азовцях, знали, наскільки вони вмотивовані і потужні. А ще – хотіли їм допомагати».
У перших числах березня до їхнього будинку вперше «прилетіло». Тоді Єгор з Яною, її мамою й папугою Тошею рятувалися всередині квартири, за двома стінами. Проте будинок так стрясало, що чоловік навіть на ногах не втримався одного разу. Схопивши, що було під руками, вибігли на вулицю. «У нас зникли світло, газ, вода, повибивало майже всі вікна. Деякі квартири в будинку згоріли вщент, можна було побачити наскрізні діри. Тож вирішили перечекати у друзів. Тікати з міста не було можливості, його вже оточили рашисти. Наступного дня повернувся подивитися, чи вціліла машина. На щастя, так. Тоді з двох десятків автівок у нашому дворі на ходу залишилося дві», – розповідає чоловік.
На машині Єгор зміг дістатися до тещиного будинку, погодував собаку. Також допомагав родичам, знайомим з ліками, переїздом, іншими питаннями. У ніч з 6 на 7 березня снаряд розірвався поруч з новим прихистком родини. Вирішили переїхати в інший район, подалі від «Азовсталі». Там мешкала мама Єгора. Тещу залишили у сховищі нацполіції, під захистом правоохоронців, бо жінка через стан здоров’я не могла пересуватися з ними.
У підвалі сталінок, як місцеві називали старі міцні будинки, Єгор з дружиною та мамою прожили з тиждень. Їсти здебільшого готували на вогнищах. «Спочатку все це нагадували першотравневі свята, маївки, – розповідає чоловік. – Кожен приносив м’ясні і рибні запаси з морозильників, смажили шашлики… Коли вони закінчилися, перейшли на каші, пекли якісь млинці, бо хліба не було… Але долітати почало і сюди».
Куди і як тікати? Це питання все частіше виникало у маріупольців. По «сарафанному радіо» люди дізнавалися, що першу колону цивільних авто, яка ризикнула виїжджати з міста, розстріляли окупанти. Тож шлях на волю був на рівні зі смертельною небезпекою. «Ходили чутки, що в бік Мелекіного немає блокпостів. Вирішили їхати туди, але перед цим забрати тещу. 16 березня ми повернулися до того сховища, проте на вході нас зустріли… окупанти. Після довгих перевірок та оглядів нас відпустили і тещу віддали. Мені дуже пощастило, бо вони не побачили моїх тату, здебільшого патріотичних… В Мелекіне нас не пропустили, сказали їхати на Нікольське».
Дорогу з окупації родина навряд чи зможе забути. І як розчищали руками шлях, і як горіли довкола будинки, і як ночувати в літніх таборах, гріючи папужку за пазухою… І як на черговому блокпосту Єгора перевіряв неграмотний бурят, який так і не зрозумів, що написано на тілі патріота, тому й відпустив. І як місцеві допомагали з ночівлею, харчами, ремонтом автівки. А найбільше запала в душу чоловіка бабуся, котра зустріла їх поблизу Василівки з трьома скибками хліба, змащеними маслом та варенням. Старенька винесла все, що мала, щоб поділитися з маріупольцями…
21 березня втікачі побачили український прапор. До нього їхали колоною мінним полем, бо місток на дорозі був зруйнований. «Відходили після пережитого та збиралися з силами неподалік Дніпра, – продовжує Єгор. – Нас прихистила старенька Степанівна. З нею відзначили Паску та поїхали до Хмельницького. Друзі запропонували нам організувати в місті волонтерський хаб для переселенців. Відтоді чоловік із дружиною розвиває цей рух, налагоджує співпрацю між різними волонтерськими організаціями, створює нові потужності, локації… Нині Єгор є радником заступника голови обласної військової адміністрації з питань гуманітарної, міжнародної та іншої допомоги вимушеним переселенцям. Яна ж займається проєктом захисту дітей у міжнародному фонді.
«У минулому році я точно знав, що буду відновлювати Маріуполь після нашої Перемоги, – стверджує Єгор. – Але це буде дуже складно зробити. І не лише тому, що для цього потрібен колосальний фінансовий ресурс. Потрібно чітко знати, хто на нашій землі є справжнім патріотом, а хто знову чекатиме «руський мір». Тому зараз розробляю проєкт, що дозволить знайти цю межу», – підсумував чоловік.
Читайте також: Тримає зв’ язок: як Катерина Слободчикова з Сумщини виконує свій військовий обов’язок поблизу кордону з росією
